Кулик Степан - Яничари, Кулик Степан

— Ой, чи справді так?

— Так, піддаюся. Але — за однієї умови! Нагадаю, якщо забула. Ви будете зі мною гранично відверті.

— Пам'ятаю я, — пробурмотіла Тоня. — Пам'ятаю.

— Тоді відповідай, як на поліграфі. Чи накажеш мені це питання метру Нік-Кіта задати?

— Не треба, — дівчина скуйовдила волосся Климуку. — Тим більше, що я вже все тобі сказала. Ти просто не повірив. Але нагадувати відповідь не стану. Не місце тут, для щиросердих зізнань.

— Впевнена?

— На всі сто. Хочеш одкровень — поїхали назад. Метр, напевно, зачекався.

— Недобра ти.

Тоня засміялася.

— Гаразд, користуйся моєю добротою. Винятково, щоб тобі веселіше було їхати, відкрию краєчок таємниці.

— Уважно…

— Немає і ніколи не було жодних еннемі.

— Не зрозумів?

Вест похитав головою.

— Такий жарт, типу, так?

— Вір не вір, а не кажи — брешеш… — Тоня зіскочила з колін Климука і спритно обсмикнула комбінезон. — Ходімо, принце. На вас чекають великі справи. Навіть, якщо ви цього не бажаєте.

— Одну секунду!

Климук підвівся, схопив дівчину за руку, ривком розвернувши обличчям до себе.

Охорона сіпнулася до них, освітивши з усіх боків, але інспектор Левінсон жестом зупинила бійців. Інтуїтивно Тоня відчувала, що зараз вони з Вестом не вороги. А у розмові між чоловіком та жінкою третій завжди зайвий.

— В очі мені подивися! — наказав Климук.

Антоніна трохи відсторонилася, так щоб очі Веста перестали зливатися в одне, через що він здавався легендарним Циклопом. Їхні погляди схрестилися. Зіниці принца ніби два лазери вп'ялися в очі дівчини, готуючись подолати будь-яку перешкоду і пробитися вглиб свідомості, але замість опору виявили відчинені навстіж двері. У зовсім порожню кімнату.

— Вибач… — ледь чутно пробурмотіла Тоня. — Ти ще не маєш допуску. Обіцяю… ти дізнаєшся все, але тільки після дозволу метра. Такі правила… Ваша Високосте.