Мирослава Русава - Чи так страшен вовк, коли є дракон?, Мирослава Русава

Неймовірної сили ударні хвилі били по вухах. Тремтіли меблі… перекидалися предмети… А всередині вояк все мимоволі стискалося, готове задушити своїх володарів в одну мить… Кров пульсувала у скронях… бігала по венах, готова розірвати судини… А голови здавалося ось-ось розколються навпіл.

А не зачеплена цією енергією Томоє зловісно посміхалася, насолоджуючись муками тих, кого й досі вважала заклятими ворогами.

***

Гетьман у супроводі невеликого ескорту була вже на півдорозі до Києва. За ними вже починав ховатися Чигирин – славетні землі батька Хмеля. Захід забарвлював вже порожні поля в багряно-червоний. Закінчилися жнива. Ліси вкрилися серпанком. Вершники насолоджувалися красою тутешніх земель, як їхній розмірений крок зупинив дитячий окрик:

– Гетьмане Соломіє, зачекайте, будь ласка!

Вояки, що валяжно розсілися, за звичкою набули більш благородного вигляду, а до них підбігла дівчинка. Коротке золотисте волосся, яке ледве діставало до плечей ореолом обрамляло миле личко, рум'яні щоки та зелені очі. Червона довга спідниця та вишиванка… Ноги дівчинки були босі та роздерті від каміння і сухої трави, а її шию прикрашало намисто з маленьких червоних ягід.

– Я тебе слухаю – натягнуто посміхнулася виснажена ні то тривогою, ні то дорогою хранителька гетьманської булави.

– Моя бабуся хоче вам дещо сказати – зніяковіло прошепотіла дитина.

Дівчинка й справді вела під руку, схоже, сліпу стареньку, загорнуту в коричневий жупан.

– Ви щось хотіли? – злізши з коня шанобливо вклонилася Соломія. І супутники наслідували її приклад.

Козаки, як і всі українці, завжди поважали старших і прислухалися до їхніх порад. А тому нікого з місцевого спостерігача не здивувала б ця картина.

– Дівчинка… – хрипко покликала старенька, простягаючи вільну руку до гетьмана. Взявши в обидві руки долоню сивої жінки, що сильно тремтитіла, Соломія уважно слухала – дівчинко… повертайся! Повертайся додому! А то дороге серцю втратиш – зітхнула старенька – попереду біда…. У твоїх руках не тільки твоя доля… завжди пам'ятай про це!

Соломія Ікло, кидаючись у протиріччя, озирнулася на своїх супутників. Проте ті чекали на рішення валькірії...

– Дякую вам, добра жінка – знову вклонилася дівчина і, схопившись на коня, наказала: – розвертаємось назад – невпевненість, втім, як і тривогу, як рукою зняло… Залишилася лише рішучість.

Сперечити ніхто і не смів…

На протилежному краю містечка наші герої побачили знайому постать. Сидячи на коні, що стояв біля узбіччя, дівчина здивовано крутила в руках карту. Груда браслетів і амулетів дзвеніла при кожному її русі, а численні металеві ножі, що, не ховаючись, веселили на ногах, руках, стегнах, за спиною, здавались невід'ємною частиною її гардеробу. Коротке коричневе волосся з білими вкрапленнями, та гострі риси вводили кожного зустрічного в оману, ніж видавали приналежність своєї володарки до жіночого роду.

– Брітта Гульфіра! – впізнавши валькірію покликала Ікло.

– Так – здивовано озирнулася задумлива дівчина.

– Ти випадково не знаєш, де найближчий перехід?

– Дві милі на південь – махнула вперед перевертень – тільки вони нестабільні – додала найманка, цокаючи.

– Дякую – вже хотіла підстебнути кобилу гетьман, але її затримали.

– А ви знаєте, що за вами хвіст? – спокійно вдивляючись у далечінь як би між іншим поцікавилася валькірія.

– Впораєшся? – уточнив рудоволосий юнак, косячись на розбійницького вигляду Брітту.

– Тьху ... Звичайно! – розправила плечі Гульфіра.

Pov Алана

Діставши з бинтів уламки, вирішила бути обережнішою. Впавши на живіт по-пластунськи, поповзла під вікнами. Здавалося, це не я. Якась ейфорія охопила всю мою суть. У крові вирував адреналін. Усі почуття відступили. Не було ні болю, ні страху. Було лише незрозуміле передчуття. Схоже, саме про цей стан розповідають воїни, говорячи про очікування бою та бажання боротися.

На підході до кабінету Ради куди добиралася я глухими коридорами, мене накрила ударна хвиля. Хоча ні… Все довкола залишилося цілим. Це були якісь невидимі, майже відчутні фізично хвилі. Вони били по вухах... проходили крізь тіло... примушували прискорюватись крові в жилах і голочками впивались у шкіру.

З риком підвівшись, ледь устояла на ногах. Я йшла ніби опираючись жахливій силі вітру. Вихопивши шаблю, з ноги відчинила двостулкові двері і метнула зброю вперед. Я до останнього не вірила, що попаду в ціль. Проте, почувся глухий, тихий вибух, після незрозумілі «удари» припинилися.

– Що?! – пролунав громоподібний крик. На мене виблискуючи очима дивилася невідома жінка.

Амазонка? Навряд, але схожа. Відвертий костюм: коротка шкіряна спідниця з яскраво-червоними завитушками, залізні рукавички, взуття та нагрудник з таким же "декором", волосся кольору запеклої крові, блискучі червоні очі і татуювання окравленої морди зловісного вигляду дракона на відкритому передпліччі.

У руках вона тримала довгий ідеально заточений дворучний меч. Його лезо було викреслено рунами, а рукоять прикрашена об'ємною ящіркою з очима-рубінами. А коло неї стояли двоє чоловіків, які, здавалося, були ровесниками. Один високий м'язистий, блідий, як смерть з брудно-червоними очима і довгим, ледь не до підлоги волоссям мимоволі викликав у мене огиду. Другий був не брюнетом, а… я навіть не знаю, як це назвати…. Зализане назад волосся переливалося темно-синім, у глибині темно-зелених очей ховалася втома, а його тіло прикрашав дивний мундир. Подовжений піджак, розшитий золотом, під ним бордова сорочка, подібність шароварів, заправлених у високі чоботи. І, що дивно у обидвох було дивне татуювання… наче тавро. Символ вовка. В одного – на шиї, в іншого на відкритому на огляд передпліч’ї

– Ах ти маленька негідниця! – вишкірилася жінка, і затиснула руну на стволі бронзової "гармати", що все ще світилася, де частина знаків втратила своє сяйво після того, як моя зброя вдрукувалася в цей незрозумілий предмет, ледь не розколовши його навпіл і залишивши тріщину.