Мирослава Русава - Чи так страшен вовк, коли є дракон?, Мирослава Русава

 

Тим часом у таверну повернувся Іван.

– Спіногризи, а що так тихо? – старого зустріли насторожені вороги, що до того спокійно загрібали все, що сподобалося. Чоботи, сорочки та камзоли... На головах тюбетейки...– А я вас десь уже бачив – почухав потилицю, колишній волхв – А… згадав! Це ж ваших дідів та прадідів я щоосені на кордоні з татарами на право і на ліво рубав!! Ще за батька Хмеля… добрі були часи – радісно вигукнув козак.

– В бій! – крикнув один із не проханих гостей, що, схоже, був за голову і татари кинулися на старого.

– О, та ви, синки, смерті шукаєте… – хмикнув шинкар, схиливши голову набік і хижо посміхнувшись і завів пісню:

– Чи не той хміль,

Що коло тичин в'ється?

Ой, той то Хмельницький,

Що з ляхами б'ється. – сипалися на татар чіткі удари – Чи не той хміль,

Що по пиві грає?.. – як би сам собою полетів у супротивників посуд. Старий Волхв не втратив здібностей і знав, як вражати гостей теплим прийомом – Ой, той то Хмельницький,

Що ляхів рубає.

Чи не той хміль,

Що у пиві кісні? – ногою перекинув старий бочку з спиртним напоєм, що до того стояла біля дверей на кухню -

Ой, той то Хмельницький,

Що ляшеньків тисне.

Гей, поїхав Хмельницький

До Золотого Брода,

Гей, не один лях лежить

Головою у воду – схопивши одного з юнаків за комір, шинкар «протер» його обличчям стіл, поки інші намагалися відбитися від ожившого посуду, меблів.

"Не пий, Хмельницький,

Золотої Води,

Їде ляхів сорок тисяч

Хорошої вроди".

"А я ляхів не боюсь

І гадки не маю

За собою велику

Потугу я знаю, – заливався солов'ям сивий, без проблем ухиляючись від змащених ударів.

Ще й орду татарську

За собою веду… – а подумавши, Іван виправився – ні… татарські голови  на плечі несу…

А все те, вражі ляхи.

На вашу біду" – мало не зніс Іван голову одному з мусульман.

Ой, втікали вражі ляхи

Згубили шуби...

Гей, не один лях лежить

Вищиривши зуби!

Становили собі ляхи

Дубовії хати,

Ой, доведеться вже ляшенькам

У Польщу утікати.

Втікали вражі ляхи – запнувся шинкар, ледь не вихопивши по голові і поцокавши язиком вдарив татара в живіт з ноги –

Їли ляхів собаки

І сірії вовки.

Гей, там поле,

А на полі цвіти

Не по одному ляшку

Заплакали діти.

Ген, там річка,

Через річку глиця

Не по одному ляшку

Залишилася вдовиця...

Налякані вояки звивались, як змії, але відступати не хотіли. Та й що казати – соромно! Якийсь трухлявий дід, ще й один… Та не знали татари на кого нарвалися. А волхв хопивши за шкуру одного з них, кинув його на побратимів.

– Ось так ось! – обтрусив старий руки, оцінюючи свою роботу. Четверо воїнів були прив'язані до колони, що знаходилася на задньому дворі і тримала навіс над ганком.

– Гей, старий, а ти чого тут…? – схопивши шаблю, що до того висіла на стіні, поцікавилася Ольга – там таких гадів просто темрява!

– А що робити з цими? – недовірливо глянув Іван на прив’язаних бранців.

У цей момент зі складу з харчами ледь виповзли вовк і рудий-рудий пес. Обох пузо до землі тягнуло.

– Он дивись – махнула рознощиця на доволі задоволених життям, нагодованих тварин і зникла.

– Кору, Рижику! – вигукнув радісний шинкар. Тварини з переляку в струнки витяглися – простежте за цими, он – гидливо махнув він на татар.

Тварини злісно посміхнувшись, кивнули, на що старий вояка лише задоволено посміхнувся. Опритомнілий був один із дезертирів, побачивши вираз вимазаної чи то в томаті, чи то в крові якоїсь молодої лані, морди вовка, з переляку смикнувся. Стукнувшись об колону, бідолаха знову знепритомнів.

Pov Алана

Безперечно, я могла плюнути або навіть взагалі втекти. Але… погано бути хворою на голову. Присівши, з легкістю відштовхнулася від землі. Звідки я знала, що долечу? Ха, нізвідки! Просто згадала, як без проблем на дахи влазила, та без сходів із підземелля ще в тому містечку видерлася.

Насилу перевалившись через підвіконня, розпласталася на мармурі.

– Альпіністка чортова – зібралася я в купку і озирнувшись кинулась до сходів.

Біля вікна мало не розмазалася по стіні тонким шаром. Саме в цей момент за вікном пролунав вибух.

Кінець Pov Алана.

Цікавого вигляду обладунок переливався на вже західних променях сонця, та в сплесках полум'я, що проникали через вікно. Шкіряна спідниця до колін із залізними вставками, ковані чоботи нарукавники, панцир з гравіюванням… на обличчі жінки грав тріумфуючий оскал, а руки мирно лежали на встромленому між плитами до жаху довгому мечі.

Судячи з її обличчя, вона вже була переможницею.

– Ну, і хто вона? – смикнула за рукав Шира Хмельницького, так і не почувши відповіді.

А з порталу вийшли дві постаті.

– Тьху, демони… – сплюнув скарбник ложа руку на шаблю, а другою закриваючи носа. Перевертні явно не переносили пекельного сморіду.

– Вона до моєї сестри в голові амазонок була... – пошепки озвався Фін.

– Так, любий, ти маєш рацію – хмикнула жінка, обводячи долонею зброю, що казна-звідки взялася. Дивного вигляду гармата, прикрашена всілякими завитушками, займала немалу частину кабінету.

– Гарр – кинулася Шира, бажаючи застати зненацька. Вона випустила пазурі, вже навіть очі помінялися кольорами з кучерями, та напасти вовчиці не дали... Схопивши за ноги просто на льоту, потягли назад.

A Годзен в цей момент поцокавши язиком натиснула на одну з рун на гарматі . Вона засяяла примарним полум’ям, а по шкірі присутніх пробіг морозець.

Валькірія передбачила все.

– Що відбувається? – схопилася за серце і хапаючи ротом повітря, ніби задихаючись, відскочила Шира.