Кларк Ештон Сміт - Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт

Вальзейн швидко знайшов потрібний дім. Жінка на ймення Белдіт була вдома сама. Вона зустріла його з журливою й схвильованою усмішкою, яка не залишала сумнівів щодо її особи. 

— Бачу, ти знаєш правду, — мовила вона. — Я збиралася усе тобі невдовзі розповісти, адже ця омана не могла тривати далі. Чи пробачиш ти мені? 

— Я тобі пробачаю, — сумовито відказав Вальзейн. — Але навіщо ти ввела мене в оману? 

— Тому що ти цього бажав. Жінка намагається вдовольнити чоловіка, якого кохає, а в усякому коханні є більше чи менше омани. 

Як і ти, Вальзейне, я втомилася від насолод. І я шукала безлюддя некрополя, такого далекого від усіх плотських речей. І ти теж прийшов туди, шукаючи безлюддя та спокою — або якоїсь неземної примари. Я одразу тебе впізнала. І я читала твої вірші. Знаючи легенду про Мортиллу, я вирішила зіграти з тобою у гру. А граючи, покохала тебе… Вальзейне, ти кохав мене як ламію. Чи зможеш тепер кохати мене такою, якою я є насправді? 

— Це неможливо, — твердо мовив поет. — Я боюся знов зазнати того розчарування, якого спізнав із іншими жінками. А втім, я вдячний тобі принаймні за ті години, що ти мені подарувала. Вони були найкращими з усіх, які я знав — хай навіть я кохав щось таке, чого не існувало, та й не могло існувати. Прощавай, Мортилло. Прощавай, Белдіт. 

Коли він пішов, Белдіт розпростерлася долілиць серед подушок свого ложа. Вона трохи поплакала, і сльози зросили подушки вологою, яка швидко висохла. Згодом вона доволі жваво підвелася й заходилася коло хатніх справ. 

За якийсь час вона повернулася до любощів і веселощів міста Псіома. Либонь, врешті-решт їй таки вдалося знайти той спокій, який буває дарований тим, хто став надто старим для насолод. 

Але Вальзейн не відав спокою, і не було такого бальзаму, що міг би зцілити його від цієї останньої та найгіркішої втрати ілюзій. Не міг він і повернутися до плотських утіх свого колишнього життя, тож сталося так, що зрештою він укоротив собі віку, увігнавши гострого ножа в горло, просто у найглибшу з вен, у те саме місце, куди його, виточивши трохи крові, вкусили зуби удаваної ламії. 

Після своєї смерті він забув, що помер; забув усе своє нещодавнє минуле з його подіями та обставинами. 

Одразу після розмови з Фамурзою він вирушив з його дому і з міста Умбрі й подався шляхом, який лежав повз покинутий цвинтар. Охоплений раптовою спонукою відвідати його, він зіпнувся схилом до мармурових надгробків, які мерехтіли під дедалі опуклішим місяцем, що зійшов за його спиною. 

Діставшись розлогого плаского простору вершини, де низькорослі присохлі тиси боролися з безлистими кущами шипшини за проміжки між поплямованими лишайником могильними плитами, він згадав історію, про яку розповідав йому Фамурза, щодо ламії, яка, подейкували, мешкає у цьому некрополі. Юнак добре знав, що Фамурза був не з тих, хто вірить у подібні легенди, і згадав ту історію лише для того, щоб поглузувати з його похоронного настрою. А втім, як усякий поет, він почав бавити себе фантазією, що серед цього стародавнього мармуру мешкала якась примара, безсмертна, прекрасна й лиха, і що вона відгукнеться на прикликання того, хто, не вірячи цілком у можливість такої з’яви, марно прагнув уздріти видіння з-поза меж смертного буття. 

Пройшовши між рядами надгробків посеред окресленого місяцевим сяйвом безлюддя, він дістався величного мавзолею, що досі стояв, майже не являючи слідів руйнації, в самому осерді цвинтаря. Під цим мавзолеєм, як йому розповідали, були розлогі склепи, що служили за останній притулок для мумій вимерлого королівського роду, який у минулі століття правив над містами-близнюками — Умбрі та Псіомом. Принцеса Мортилла належала саме до цього роду. 

На його превеликий подив, на упалому обеліску біля мавзолею сиділа якась жінка, чи щось, що видавалося жінкою. Він не міг її виразно розгледіти, адже тінь гробниці досі огортала її від плечей і донизу. Лише обличчя блідо мерехтіло серед пітьми, було підняте до місяця, що здіймавсь у небесах. Її профіль йому вже випадало бачити на старовинних монетах. 

— Хто ти така? — запитав він із цікавістю, що пересилила ввічливість. 

— Я — ламія Мортилла, — відказала вона279. 

Загублені світи 

Скверна Йондо 

Пісок у пустелі Йондо геть не такий, як в інших, адже з усіх пустель Йондо лежить найближче до краю світу, й несьогосвітні вітри, що дмуть із безодні, виміряти глибину якої жодному астрономові годі й сподіватися, засіяли обшири пустелі сірим порохом поточених часом планет і чорним попелом згаслих сонць. Не всі ті темні та кулясті гори, що здіймаються зі зморшкуватої та подзьобаної вирвами рівнини, належать цій пустелі, бо ж насправді деякі з тих гір — астероїди, що впали та лежать, напівпоховані, в її бездонних пісках. Сюди просочилися істоти з багатьох підземних пекел — їх навалі зазвичай перешкоджають боги пристойних і добре впорядкованих земель, однак немає таких богів у Йондо, де живуть хіба що прадавні джини загиблих зірок і ветхі демони, що втратили свої домівки, коли було зруйновано їхні застарілі пекла. 

Був полудень весняного дня, коли вийшов я з нескінченного кактусового лісу, в якому мене залишили інквізитори Онґа, й побачив під ногами сіризну підступів до пустелі Йондо. Повторю, то був полудень весняного дня, однак у тім фантастичнім лісі не знайшов я ані ознаки, ані згадки про весну, а набубнявілі бурі кактуси, той вмирущий та напівзогнилий поріст, крізь який я продирався, не були подібні до будь-яких інших кактусів і мали обриси настільки мерзенні, що їх заледве чи можна описати. Саме́ тутешнє повітря було важке від застоялих запахів гниття, а чорну землю та буру рослинність що далі, то рясніше цяткували лускаті лишайники. Блідо-зелені гадюки здіймали голови з-за простертих на землі кактусових стовбурів і спостерігали за мною очима кольору світлої вохри без повік та зіниць. 

Ці істоти не давали мені спокою кілька останніх годин, а ще мені геть не подобалися страхітливі гриби з блідими ніжками та хиткими шапками, що росли з просяклих вологою берегів сморідних гірських озерець; та й зловісні брижі на жовтій воді, що ширилися та згасали при моєму наближенні, діяли аж ніяк не заспокійливо на того, чиї нерви ще й досі бриніли через тортури, про які й згадувати не хотілося. 

Згодом, коли навіть віспуваті хворобливі кактуси стали геть хирлявими й траплялися чимдалі рідше, а поміж ними прокрадалися струмочки попелястого піску, почав я підозрювати, наскільки велику ненависть пробудила моя єресь у жерцях Онґа, і став осягати усю згубність їхньої помсти. 

Не буду докладно оповідати про необачності, через які я, легковажний чужинець із далеких країв, потрапив до рук тих страхітливих магів і містеріархів280, які служать левоголовому Онґові. 

Болісно поминати мені ті необачності та подробиці мого арешту, а надто не хотів би я згадувати посипані розтовченим на порох адамантом ремені з драконячих кишок, якими людей розтягували голими; чи ту неосвітлену кімнату з шестидюймовими віконцями на рівні порога, крізь які з прилеглих катакомб сотнями заповзали розпухлі трупні хробаки. Досить буде лише сказати, що, вичерпавши запаси своєї страхітливої фантазії, інквізитори зав’язали мені очі та впродовж незліченних годин везли мене верхи на верблюді, а тоді, у досвітніх сутінках, залишили у тому лиховісному лісі. Вони сказали, що я вільний і можу йти, куди забажаю; і на знак Онґового