Кларк Ештон Сміт - Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт

збочені безпутники, які потребували могильного середовища та умов для збудження своїх бажань. 

— Мабуть, ти на когось чекаєш, — припустив він. — Якщо це так, я не хочу ставати на заваді. 

— Я чекаю лише на того, кому долею призначено прийти. А чекаю я віддавна, і вже дві сотні років не мала коханого. Залишся, якщо бажаєш: тут нема кого боятися, крім мене. 

Попри усі розумні припущення, що він досі висував, Вальзейновою спиною пробіг трем, який відчуває той, хто, не вірячи цілком у можливість подібного, передчуває близьку присутність істоти з-поза меж знаної людям природи… А втім, звісно, усе це було лише грою — грою, в яку він теж міг би зіграти, аби розвіяти нудьгу. 

— Я прийшов сюди, сподіваючись зустріти тебе, — проголосив він. — Я втомився від смертних жінок, втомився від кожнісінької насолоди — втомився навіть від поезії. 

— Я теж знудилася, — просто відповіла вона. 

Місяць у небі підбився вище, осяваючи сукню прадавнього крою, в яку була вбрана жінка. Вона була обтисла в стані, в стегнах і в грудях та численними складками струменіла додолу; Вальзейнові випадало бачити такі шати лише на старовинних малюнках. Принцеса Мортилла, мертва вже три сотні років, могла б носити таку сукню. 

Хай ким могла бути ця жінка, міркував він, вона була навдивовижу вродлива, й була дещиця старомодності у завитках її пишного волосся, кольору якого Вальзейн при світлі місяця визначити не міг. Її вуста видавалися солодкими, а під очима залягла тінь утоми чи смутку. Коло правого кутика її губів він розгледів невеличку родимку. 

 

Вальзейнові зустрічі з самоназваною Мортиллою повторювалися ніч у ніч, а місяць у небі тим часом набрякав, як дедалі округліша грудь титаниці, а тоді знову зменшувався, стаючи запалим і старим. Вона завжди чекала на нього коло того самого мавзолею, що, як вона пояснила, був її обителлю. І завжди ця жінка відсилала його геть, щойно небеса на західному видноколі ставали попелястими, провіщаючи наближення світанку, адже стверджувала, що вона — створіння ночі. 

Спершу скептичний, він думав про неї як про особу з макабричними схильностями й фантазіями, подібними до його власних, особу, залицяння до якої було сповнене винятковою чарівністю. А втім, йому не вдавалося знайти у ній жодного натяку на ту сьогосвітність, яку він у ній підозрював: здавалося, вона не знала нічого про сьогодення, але виявляла химерну обізнаність з минувшиною і з легендою про ламію. Дедалі більше і більше вона видавалася йому нічною істотою, знайомою лише з тінями та самотністю. 

Здавалося, немов її очі та вуста приховують якісь забуті й заборонені таємниці. В її туманних, двозначних відповідях на його запитання йому ввижалися значення, що сповнювали його тремом надії та страху. 

— Я спала й снила про життя, — загадково мовила вона до нього. — І снила також про смерть. А зараз я, мабуть, бачу інший сон — сон, у якому з’явився ти. 

— Я теж волів би снити, — сказав Вальзейн. 

Ніч у ніч юнакові відраза та втома спадали з нього, неначе змертвіла шкіра, під дією її чарівності, підживлюваної примарним оточенням, довколишньою тишею мерців, його власним зреченням і відокремленням від плотського, надміру яскравого міста. Мало-помалу, проходячи через почергові зміни невір’я і віри, він, зрештою, почав сприймати її як справжню ламію. Той голод, який він у ній відчував, міг бути лише голодом ламії; її врода могла належати лише істоті, яка більше не була людиною. Він приймав її, як сновидець приймає усі ті фантастичні дивовижі, які зустрічає не у своїх снах, а десь-інде. 

Разом із вірою росла і його любов до неї. Ті бажання, які він уважав мертвими, ожили в ньому й стали несамовитішими та наполегливішими. 

Вона, схоже, відповідала на його кохання взаємністю. А втім, не виказувала ані знаку легендарної природи ламії, уникаючи його обіймів і відмовляючи йому в поцілунках, яких він благав. 

— Можливо, колись, — припускала вона. — Та спершу ти мусиш пізнати мене такою, якою я є, мусиш покохати мене без ілюзій. 

— Вбий мене своїми вустами, пожери мене так, як, кажуть, ти пожерла інших коханців, — благав Вальзейн. 

— Невже ти не можеш почекати? — Її усмішка була така солодка — і завдавала таких мук. — Я не бажаю, щоб твоя смерть настала так швидко, адже я надто сильно тебе кохаю. Хіба ж не милі тобі наші побачення серед гробниць? Невже ти мусиш покласти всьому цьому край? 

Наступної ночі він знову благав її, з усім своїм запалом і красномовством молив її звершити те, у чому вона йому відмовляла. 

Вона глузувала з нього: 

— Ану ж як я — лише безтілесний фантом, дух без матерії? Ану ж як ти мене лише наснив? Чи ти волієш ризикнути й пробудитися від цього сну? 

Вальзейн ступив до неї, у сповненому пристрастю жесті простягаючи руки. Вона відступила, мовивши: 

— А що, як від твого дотику я обернуся на попіл і місяцеве світло? Ти шкодуватимеш про своє необачне напосідання. 

— Ти — безсмертна ламія, — урочисто заявив Вальзейн. — Мої чуття підказуть мені, що ти не є ані фантомом, ані безтілесним духом. Але для мене ти обернула все інше на тінь. 

— Авжеж, на свій лад я доволі реальна, — визнала вона, стиха сміючись. А тоді зненацька нахилилася до нього і її вуста торкнулись його горла. Якусь мить він відчував їхнє вологе тепло, а тоді — різкий укус її зубів, які ледь-ледь пронизали його шкіру й одразу ж віддалилися. Перш ніж він устиг стиснути її в обіймах, вона знов ухилилася. 

— Наразі це — єдиний поцілунок, який ми можемо собі дозволити, — вигукнула вона і, беззвучно ступаючи, хутко зникла поміж слабкого світла і тіней гробниць. 

 

Наступного пообіддя нагальна й неприємна справа змусила Вальзейна вирушити до сусіднього міста Псіом: коротка мандрівка, яку він, утім, здійснював нечасто. 

Він пройшов повз стародавній некрополь, із тугою чекаючи нічної години, коли знову зможе поквапитися на зустріч з Мортиллою. Після її гострого поцілунку, що виточив з нього кілька крапель крові, юнак ходив, охоплений жаром та бентегою. У ньому, як і на тому давньому цвинтарі, оселилася мара; й мара та пішла разом із ним до Псіома. 

Невдовзі Вальзейн завершив справи — позичив у лихваря грошенят. Стоячи коло лихваревих дверей у товаристві тієї дещо неприємної, проте необхідної особи, юнак побачив жінку, яка саме проходила вулицею. 

Її риси, хоча й не її сукня, були достоту як у Мортилли; вона навіть мала таку саму родимку коло кутика вуст. Жоден цвинтарний фантом не зміг би глибше приголомшити чи збентежити його. 

— Хто та жінка? — запитав юнак у позичайла. — Чи ви її знаєте? 

— Її звати Белдіт. Її у Псіомі добре знають, вона самотужки здобула собі статки й мала численних коханців. Я мав з нею трохи справ, хоча наразі вона нічого мені не винна. Бажаєте з нею познайомитися? Я можу вас відрекомендувати. 

— Так, я хотів би з нею познайомитися, — погодився Вальзейн. — Вона навдивовижу схожа на одну особу, яку я знав колись давно. 

Лихвар лукаво поглянув на поета. 

— Завоювати її може бути не надто просто. Кажуть, останнім часом вона зреклася насолод міста. Дехто бачив, як вона ночами ходила до старого некрополя або вдосвіта повертала звідти. Дивні смаки, сказав би я, як на ту, хто мало чим відрізняється від блудниці. Але, можливо, вона ходить туди, щоб зустрітися з якимось дивакуватим коханцем. 

— Вкажіть мені шлях до її дому, — попросив Вальзейн. — Ваші рекомендації мені не знадобляться. 

— Як бажаєте, — позичайло із