Максим Іванович Кідрук - Доки світло не згасне назавжди

class="v">And we only get one life,

Can’t exchange it.

Can we hold on to what we have?

Don’t replace it,

The age of innocence is fading like an old dream.

Iron Maiden, «Age Of Innocence», 2003[27]

Упродовж двох годин після світанку в п’ятницю, 14 червня, небо залишалося чистим, але за чверть до дев’ятої ранку погода почала швидко псуватися. О дев’ятій, коли Рута після безсонної ночі знову зателефонувала Тимофію, із заходу суцільним фронтом посунули важкі, набухлі вологою хмари. Дівчина стояла біля вікна, неуважно стежила, як на місто наповзає блакитнувата тінь, тож не відразу усвідомила, що гудки припинились і з динаміка долинуло коротке «алло».

Русецький повторив голосніше:

– Алло!

І лише тоді Рута зреагувала:

– Привіт. – Усе всередині звело судомою. – Е… можеш розмовляти?

– Так. Хто це?

– Мене звати Рута.

– Рута?

У голові промайнуло, що вона б дуже здивувалась, якби у хлопця виявилася ще одна знайома з таким ім’ям.

– Ти мене не пам’ятаєш.

– А маю?

Дівчина повагалася.

– Ні.

Обоє замовкли. Рута вирішила, що Тимофій обірве зв’язок, але за мить хлопець запитав:

– Хто ви? – у голосі прорізалися нотки невдоволення. – Що вам треба?

Рута розуміла, що це не найвдаліший спосіб зав’язати розмову, але нічого кращого на думку не спадало:

– Ми бачилися в середу неподалік «Злати Плази». Ти витріщався на мене, а потім я тицьнула тобі середній палець. – Він німував, вона додала: – Висока брюнетка з азійською зовнішністю. Пригадуєш?

– Ні.

«О, ну камон!» – Рута закотила очі.

– Ну то пригадай.

Тимофій не озивався секунд п’ять, а тоді напружено прочистив горло.

– Ну, припустимо, я пригадав, і що тепер?

Голос трохи змінився. Дівчина навіть уявити не могла, що зараз коїться в його голові.

– Нам треба зустрітися.

Чергове насторожене покашлювання.

– Чого це?

– Щоб поговорити.

– Про що ви хочете поговорити? – Із кожною фразою хлопець дедалі більше наїжачувався та немовби відсторонювався.

Рута заплющила очі. «Не про те, що в тебе в телефоні».

– Мені потрібна твоя допомога.

– Допомога з чим?

– Це довга історія, – ухилилася дівчина. – То ми можемо зустрітися?

Тимофій довго не відповідав. Зрештою буркнув:

– Я сьогодні на роботі. – Пауза. – Як щодо завтра?

Дівчина зціпила зуби. «Збоченець».

– Краще сьогодні.

– Чому?

– Тому що це не може чекати. Я під’їду до лікарні.

Він гучно чмихнув, наче похлинувся й рідина пішла через ніздрі.

– Звідки ви знаєте, де я працюю?

Голос у динаміку став сухим і офіційним. Безтурботного двадцятишестирічного хлопця у футболці з покемоном, який, смакуючи морозивом, розповідає трешеві історії, враз заступив у Рутиній голові насуплений молодий лікар із захованими до кишень зеленої блузи руками.

Дівчина поцікавилась:

– Можна на «ти»?

– Ні, – відрубав Русецький. – Скажіть, звідки вам відомо про те, що я працюю в лікарні?

– Із Фейсбуку, – викрутилася Рута.

– М-м… – Він на секунду замислився, а тоді запитав: – Звідки у вас мій номер?

– Окей, насправді не лише з Фейсбуку, – зізналася дівчина. – Я поясню все під час зустрічі.

– Чому б не спробувати зараз?

– Це надто довго.– «І я маю бачити твої очі під час розмови».

Тимофій вагався:

– Сумніваюся… Це все трохи дивно, вам не здається?

«Почекай, доки почуєш, що я тобі розкажу», – подумала Рута.

– Я б не телефонувала, але для мене це в буквальному сенсі питання життя та смерті.

Чверть хвилини він натужно сопів. Потім мовив:

– Ну, я на чергуванні, а тому не зможу приділити вам багато часу.

– Я… – Вона хотіла запевнити, що вона й не потребує багато, та це було б неправдою. Щоб переконати Тимофія, говорити їй доведеться довго.

– Якщо матиму змогу, то спущуся на кілька хвилин, – Тимофій кахикнув. – Більше нічого не обіцяю.

– Я згодна. – У Рути не було вибору. – Коли під’їду до лікарні, наберу.

91

Дощ почався, коли маршрутка пригальмувала біля зупинки на Карнаухова, що навпроти міської лікарні.

Після паркого салону Руту замлоїло. Голова налилася чадною важкістю, і дівчина боялася кліпнути, щоб не заснути на ходу. Вона не розкладала парасольку та хвилину стояла, підставивши підпухле обличчя під скісні нитки дощу. Вулиця немовби шарпала її з усіх боків: скрип ресор, торохтіння двигунів, чиїсь парадоксально гучні голоси, стукіт крапель по асфальту. Звуків було забагато. Рута якийсь час опиралась, але зрештою дозволила шумові захлеснути себе. Згорбившись, вона ступила під навіс і набрала Русецького.

Анестезіолог прийняв виклик і, доки дівчина встигла розтулити рота, кинув:

– Зараз спускаюся.

Рута розкрила парасольку та попленталася до лікарні. Дощ посилився. Стукотіння крапель об парасольку перекривало шум автомобілів на Карнаухова. Коли дівчина добрела до терапевтичного корпусу, Тимофій уже чекав на ґанку. Побачивши її, хлопець ледь помітно кивнув, а потім чи то всміхнувся, чи то скривився. Рута наблизилася та схвильовано мовила:

– Я – Рута.

– Умгу. – Русецький, заштовхавши руки до кишень зеленої блузи, спрямував погляд ніби повз неї.

У принципі, під дашком вистачило б місця для двох, але Тимофій став так, що дівчині довелося залишатися на сходах під парасолькою. До всього він ще й дивився на неї згори вниз.

– Може, зайдемо досередини? – Рута показала на вхід до терапевтичного корпусу.

– Ні, – мотнув головою хлопець. – У мене лише кілька хвилин.

– Добре. Тоді, – дівчина потерла пальцем шрам над бровою, – ти знаєш, що таке локус корулеус? – Тимофій вигнув брову, і Рута із сумнівом у голосі додала: – Спинно-бокова покришка моста? – Вона стріляла навмання завченими фразами, суті яких не розуміла.

– Що саме? – запитав Русецький.

Дівчина ковтнула слину.

– Що саме що?

– Що саме з двох? Блакитна пляма та покришка мосту – це не одне й те саме.

«Фак. Яка ще блакитна пляма?»

– Ну, тоді, м-м, перше. Корулеус.

Хлопець здвигнув маслакуватими плечима й заговорив таким тоном, нібито відповідав на екзамені:

– Блакитна пляма, або локус корулеус, – це крихітна структура в стовбурі мозку, ось тут, – він торкнувся пальцем ямки на шиї під потилицею, – важливий центр бадьорості та напруження, який також бере участь у регуляції сну.

– Вона забезпечує парадоксальний? Швидкий сон? – Вода з парасолі скрапувала на ліве плече та стікала до ліктя.

– Ну, так. Мабуть, так. Це не зовсім моя тема, я вже не пригадую таких деталей.

Рута спробувала ковтнути слину, проте в горлі пересохло.

– Є якийсь спосіб позбутися цієї ділянки?

Русецький наморщив лоба.

– Тобто?

– Я не знаю… знищити,