Максим Іванович Кідрук - Доки світло не згасне назавжди

«Тоді що ти тут забув? Ти ж хочеш вибратися?»

На мить його погляд знову став розпачливо-тоскним, кутики губ похнюплено опустились, і хлопець звісив голову. Його мовчання немовби підлило у кров адреналіну.

«Це твій будинок, – заторочила Рута. – Той будинок, у якому мешкала твоя сім’я. Я знаю це. І я не в’їжджаю, як катання на ліфті між поверхами зможе врятувати мене».

«То ти більше не підеш до нього?» Марк скривився, начебто зазирнув до Рутиної голови, і йому не сподобалося те, що він там угледів.

«Ні».

«Жаль».

Хлопець схопив її за руку.

«Що ти… Пусти!» Рута спробувала звільнитися, на що Марк лише міцніше стиснув її зап’ястя. «ВІДПУСТИ!»

Його погляд розмазався. Дівчина з жахом дивилася, як краї райдужних оболонок почали танути, неначе розчиняючись у білизні, а потім Маркові очі закотилися. Він наблизив обличчя впритул до Рутиного й утупився в неї незрячим поглядом сновиди.

«Бляха», – проскрипіла дівчина.

Наступної миті фоновий гуркіт на півночі різко урвався, і Руту облягла така щільна тиша, що задзвеніло у вухах. Їй здалося, ніби всі ті тисячі собак, що гризли кістки в темряві, раптово замовкли, підвели голови й утелющилися в неї. Ще за секунду небо над корпусом стало темнішати. Вікна лабораторії виходили на південь, сама чорнота залишалася невидимою, проте дівчина спостерегла, як мерхне та стискається простір у дворі за будівлею, нібито з півночі на студмістечко насувалася велетенська грозова хмара.

«Пусти!» Рута смикнула руку, почула, як гул за стіною почав стрімко наростати, помітила, як застиглим обличчям Грозана майнула зловтішна усмішка, а тоді…

89

…вона прокинулася.

Сонце висіло просто над головою. Мокре від поту волосся налипало на обличчя.

Рута не дала собі часу оговтатися. Виштовхала велик на дорогу, скочила в сідло та, зціпивши зуби, несамовито крутила педалі, аж поки не дісталася Пагорба Слави. Дівчина проїхала алеєю до місця на схилі, на якому проспала ніч перед ЗНО з української, спішилася, всілася на бетонний парапет і лише після того дозволила собі подумати про те, що бачила вві сні.

Марк Грозан зник безвісти три роки тому, коли йому було чотирнадцять. Його до сьогодні не знайшли. Кілька днів тому на три роки старший Марк з’являється у сновидінні другого типу, просячи її піти до будинку на Квітки- Основ’яненка та виконати якусь химерну процедуру з ліфтом. Коли Рута навідріз відмовляється, Марк Грозан нацьковує на неї потвор. Тепер зі щоденника Анни Чорнай вона дізналася, що у снах учительки була дівчинка на ім’я Маша, яка агресивно тягнула жінку до того самого будинку та закликала її пройти ту саму процедуру. Цікаво та лячно водночас. Дівчина жалкувала, що не мала часу дочитати, чим закінчилась історія з Машею та як Анна Ігорівна її спекалася. Напевно, це багато прояснило б. Це також слугувало б зачіпкою. Рута зміркувала, що може погуглити, чи дівчинка на ім’я Маша не зникла в Рівному десь перед жовтнем 2012-го. Якби вдалося з’ясувати, що то за малá та за яких обставин вона щезла, можна було би пошукати, що є спільного з історією Марка, і тоді…

Мотнувши головою, Рута обірвала хід власних думок. Дівчина інтуїтивно осягала, що проблема висотного будинку на Квітки-Основ’яненка її не так щоб дуже стосується, їй треба вирішувати свою. Особливо зараз.

Рута відгорнула край шортів, роздивилася «принесені» зі сну порізи й упродовж наступних кількох годин нишпорила в Інтернеті, вичитуючи все, хоч трохи з ними пов’язане.

На перший запит про абревіатуру REM Google видав двісті тридцять вісім мільйонів результатів про рок-гурт «R.E.M.». Дівчина здогадалася додати до параметрів пошуку слово «стадія», після чого з’ясувала, що REM є скороченням від англійського rapid eye movements – швидкі рухи очей, – яким позначають швидку, або парадоксальну, фазу сну людини. З «Вікіпедії» Рута довідалася, що під час цієї фази мозок стає надзвичайно активним, поводиться так, мовби людина не спить (звідси й назва «парадоксальний»), що ця фаза складає приблизно чверть від загальної тривалості сну, вона поділена на чотири-п’ять епізодів і саме під час неї людина бачить сни. Найважливіша особливість REM-сну – очі перебувають у постійному русі.

Загадкове locus coeruleus виявилось ядром у стовбурі головного мозку людини, задіяним у регуляції цілої купи фізіологічних функцій. Статті про нього містили чимало наукових термінів, і Рута, перечитавши їх понад десяток, мало що зрозуміла. Доводилося покладатися на судження Анни: сновидіння другого типу якось зумовлені фазою швидкого сну, і якщо видалити з мозку locus coeruleus, ці сни більше не з’являтимуться (ну або вона прокидатиметься відразу після їхнього початку).

Нічого притомного про «лін. приск. ост. покол.» вона нагуглити не змогла.

Коли пошуки більше не давали результатів, Рута згорнула Google, відкрила телефонну книгу й набрала Тимофія Русецького (номер згадала без зусиль: 97, далі рік прибуття Колумба до Америки та три нулі наприкінці). Виклик пішов, однак анестезіолог не відповів. Рута сіла на велосипед і неквапом покотила додому. Дорогою зупинилася біля мінімаркету на розі чотирнадцятиповерхівки на Грушевського, купила п’ять банок енергетика, після чого ще раз зателефонувала Тимофію. Хлопець знову не зреагував.

Дівчина не засмучувалася. Вона знала, що так чи так із ним зустрінеться, і зробить те, про що її просила Анна Чорнай: переконає хлопця допомогти. Рута не забувала, що в цій версії реальності Тимофій навіть не уявляє, хто вона така, тож уламати його буде непросто, але, як писала Анна Ігорівна: хіба в неї залишився вибір?

Утретє Рута телефонувати не стала. Надто пізно, сьогодні вони вже не зустрінуться, тож і надзвонювати немає сенсу. Дівчина вирішила, що набере хлопця вже зранку. Сівши на велик, вона рушила до свого будинку, проте встигла від’їхати лише десять метрів. Смартфон просигналізував про надходження нового повідомлення у Вайбері. Рута зраділа, подумала, що це може бути Русецький, не подивившись на номер відправника, перейшла в діалог і втупилась у фотографію ерегованого члена.

Вона скрипнула гальмами й ледь не впустила телефон.

Під фото був підпис:

Ну як тобі моя КОРОЛІВСЬКА креветка?

Рута заплющила очі.

«Господи, Ларо, який же ти дебіл».

Потім скочила із сідла й упродовж наступної хвилини забанила його всюди, де могла: у Вайбері, Фейсбуці, Інстаграмі, Телеграмі. Навіть на телефоні додала номер до чорного списку.

90

So we only get one chance,Can we take it?