Алан Кервін - Екстремофіл, Алан Кервін

— Без нас трьох не почнуть, це точно, — відповів Тео.

— Ну, так. А цей Зорян, він тільки чіпи знімає, чи може й кінцівки поміняти? — знову запитала Лялечка.

— Дроїдів він перебирав кілька разів. Якщо процес не дуже відрізняється, то, мабуть, може, — знизав плечима Мілан.

— Зрозуміла. Запитаю особисто.

— Щось знайшла в трофеях? — поцікавився Тео.

— Так, руки. Схожі на ті, що були в мене раніше, тільки покращені. Аян сказав, що я можу лишити їх собі, якщо подобаються.

— Сподіваюся, що Зорян зможе зробити так, як ти хочеш.

Щойно вилетіли за місто, вдалині побачили обриси недобудованої атомної станції. Мілан розігнався й підняв машину достатньо високо, аби не здіймати пилюку.

Тео бував за Дельтою, але не з цього боку, тому не відводив очей від лінії горизонту.

— Будівництво станції зупинили після відкриття аразану, — сказав Мілан. — Тобто, той, хто влаштував на її території лабораторію, раніше зберігав капсули й обладнання в іншому місці.

— Логічно, — погодився Тео.

— Це мала бути група осіб — одна людина навряд чи таке змогла б влаштувати. І ця група осіб мала доступ до лабораторії моїх тіток, бо «вуаль» не могла потрапити сюди самостійно. Злата й Дара, як я знаю, ще не відповіли мамі на її питання про те, хто з їхніх людей міг працювати на два табори.

— Сподіваюся, ми зможемо там щось знайти, адже крім тих, хто знищив лабораторію, там була купа народу: Аян з Бобом та Уною, поліція...

— Я теж сподіваюся.

Як і казала Уна, зі східного боку в дорозі був пролом і біля нього на боку лежав порожній вантажний контейнер, який і пошкодив дорожнє полотно. Про це свідчила роздерта обшивка й аерогелева ізоляція, що стирчала на всі боки. Для подальшої його експлуатації був потрібен серйозний ремонт. Мабуть, тому його й лишили тут. Решту контейнерів, які не так сильно постраждали, забрали.

Мілан завис над проломом, але нічого розгледіти особливо не виходило, тоді він приземлив машину біля контейнера і вийшов. Тео і двоє чоловіків з ферми вийшли за ним.

Вони одягнули на голови ліхтарики, закріпили троси й спустилися вниз.

Як і казав Аян, це було доволі велике приміщення, в якому під однією стіною стояли столи з розкиданими біля них стільцями й побитими комп’ютерами, під іншою стіною розмістилися скляні шафи, у яких де-не-де ще навіть лишалися цілі дверцята, та лабораторне обладнання. У просторі між цими стінами лежали розбиті капсули. І все це було припорошено піском.

Мілан підійшов до однієї капсули й торкнувся її поверхні.

— Метал... а стріляли по них плазмою, — сказав він і роззирнувся. — Хлопці, розходьтеся й шукайте. Будь-що: етикетки, чеки, листівки... перевірте всі шухляди і ящики, шукайте будь-що, що допоможе зрозуміти, хто це все сюди привіз і звідки.

Тео пройшов поміж розбитих капсул углиб зали. На дальній стіні під самою стелею помітив діру, від якої вниз темніли засохлі патьоки. Кров. І Тео здогадувався чия вона — Макса, Маріїного чоловіка. Знизу на підлозі насипалася купка штукатурки і поруч лежала труба. Мабуть, та сама, якою його вбили...

— За цими дверима рюкзак. Схоже, він тут давно, — гукнув один із чоловіків, який пішов обстежувати суміжні приміщення.

— Є щось цікаве? — запитав Мілан, розглядаючи нутрощі капсули.

— Зараз гляну! Пляшка з водою... харчовий термос... білизна... ще білизна... паперовий блокнот!

— О, це вже цікаво, — Мілан поспішив до нього. — Це не блокнот, а скетч-бук для малювання, — розчаровано вимовив, побачивши, що той тримає в руках.

— Але тут є ескізи, — чоловік показав Мілану розворот з портретами молодої жінки.

— Гарно намальовано. Не підписано?

— Ні.

— Шкода. Там ще щось є?

— У цьому відділенні нічого, а тут... цукерки... ключі.

Мілан взяв в’язку з ключами, покрутив.

— Хто користувався такими антикварними ключами сім років тому? — видав він риторичне питання.

Тео штурхнув трубу ногою, та відкотилася і вдарилася кінцем об розбиту капсулу. У світлі ліхтарика під нею щось блиснуло. Він підійшов, потягнув блискучий куточок і вийняв зі сміття бейдж. З фото на нього дивився смаглявий чоловік середнього віку — Абхай Басу, «лаборант». З іншого боку на ньому була вже знайома спіраль ДНК, напис «Синтез», а над ним червоними літерами «Нова генерація». Він не пам’ятав, щоб раніше бачив її на бейджах співробітників, тобто це був не той «Синтез», який він знав.

— Не знаю чи це того, хто тут загинув, але я знайшов бейдж! — сказав він досить голосно.

— На чиє ім’я бейдж? — запитав Мілан здаля.

— Абхай Басу! Лаборант. «Синтез». «Нова генерація».

— Повтори ще раз ім’я.

— Абхай Басу.

— Щось мені це мені нічого не каже... Забирай його з собою і шукай далі! А в тебе щось є? — звернувся Мілан до четвертого учасника їхньої групи.

— Нічого, — спокійно відповів той, складаючи побиті ноутбуки на купу. — Хочу забрати їх на ферму, зарядити й подивитися, що на них.