Говард Лавкрафт - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1

Світло було тьмаве, але у Бірча був чудовий зір, тож він не взяв помилково труну Асафа Соєра, хоч вони і були схожі. Насправді, він зробив ту домовину для Метью Феннера, але зрештою забракував її як надто вже неоковирну і неміцну, коли у ньому здійнялась дивна хвиля сентиментальності від згадки про доброту і щедрість, яку маленький дідок виявив до нього, коли Бірч збанкрутував п’ять років тому. До труни Мета він доклав усю майстерність, на яку лише спромігся, але, як людина корислива, приберіг бракований виріб і збув його родичам Асафа Соєра після його смерті від згубної лихоманки. Соєра в селі не любили, багато оповідали про його майже нелюдську мстивість і чіпку пам’ять на образи — як справжні, так і надумані. Тож Бірч без жодних докорів сумління віддав для нього недбало збиту труну, яку оце відштовхнув у пошуках домовини Феннера.

Щойно він побачив труну старого Мета, як порив вітру зачинив двері, залишивши його у мороці навіть глибшому, ніж раніше. Крізь маленьке віконце над дверима проникало хіба зовсім слабеньке світло, а вентиляційний отвір у стелі взагалі залишався темним, тож Бірчу зоставалось хіба що чортихатися, навпомацки просуваючись поміж довгими ящиками до дверей. У цих поховальних сутінках він торсав іржаву ручку, штовхав залізні стулки і все дивувався, чому це масивні двері раптом стали такими непіддатливими. А ще у цих сутінках він почав усвідомлювати, що трапилось, і заволав так, ніби кінь знадвору міг зробити щось більше, ніж зловтішно заіржати у відповідь. Давно не змащений замок, очевидно, зламався, залишивши недоладного грабаря жертвою його власного недогляду у пастці підземелля.

Мабуть, це сталося десь о пів на четверту. Бірч, зі своїм флегматичним темпераментом і практичним складом розуму, не довго кричав, а вирушив на пошуки інструментів, які, наскільки він пригадував, бачив у кутку склепу. Сумніваюся, що його взагалі охопив бодай найменший переляк від фатальності ситуації, але сам факт мимовільного ув’язнення настільки далеко від звичних людських шляхів виявився достатнім, щоб сильно його розізлити. Цьогоденна робота була перервана, і якщо випадок не приведе сюди якогось заблукалого перехожого, він може залишитись тут на цілу ніч чи й на довше. Бірч таки знайшов інструменти, взяв молоток і зубило і, переступаючи через домовини, повернувся до дверей. Сморід почав ставати нестерпним, але, працюючи навпомацки над важким, поїденим іржею замком, він не зважав за роботою на такі дрібниці. Він багато віддав би за ліхтар чи навіть недогарок свічки, але й без цього він робив усе, що міг.

Коли Бірч зрозумів, що замок безнадійно заклинило, принаймні, для таких простих інструментів і в таких умовах, як ці, він роззирнувся у пошуках інших можливих шляхів порятунку. Підземелля вирили у схилі пагорба, тож вузенький вентиляційний отвір вгорі проходив через кілька футів землі, так що про цей напрямок годі було й думати. А ось віконце високо над дверима, радше схоже на щілину, пробиту у цегляному фасаді, давало надію на можливість його розширити, якщо ретельно попрацювати; він надовго затримав погляд на цьому віконці, роздумуючи, як туди дістатися. У склепі не було нічого схожого на драбину, а ніші для трун у стінах — Бірч рідко завдавав собі клопоту їх використовувати — не давали змоги дотягтися до фрамуги. Для можливих східців годилися хіба що самі домовини, і, зрозумівши це, він став мізкувати, як би їх краще поскладати. Трьох трун, покладених одна на одну, думав він, буде досить, щоб дотягтися до віконця; але краще буде покласти чотири. Труни пласкі, тож їх можна було складати одна на одну, як цеглини; і Бірч взявся вираховувати, як із восьми трун скласти надійний поміст заввишки в чотири. Розмірковуючи над цим, він пошкодував, що свого часу не зробив міцнішими деталі цієї задуманої драбини. Але я дуже сумніваюся, що йому вистачало уяви пошкодувати, що вони до того ж ще й не порожні.

Нарешті він вирішив розмістити три опорні домовини паралельно до стіни, на них викласти ще два поверхи по дві домовини, а на самому вершечку — останню, як робочу опору. Це можна було зробити без особливих труднощів і конструкція сягала б потрібної висоти. Але тут йому здалося, що для основи платформи краще використати лише дві труни, залишивши одну, щоб її можна було про всяк випадок поставити нагорі, якщо раптом для порятунку йому буде потрібна трішки більша висота. Тож в’язень у півмороку знову взявся до праці, не особливо церемонячись із мовчазними останками померлих, і його маленька Вавілонська вежа росла поверх за поверхом. Під тиском згори кілька трун почали тріщати, і він планував зберегти міцність усієї споруди, поставивши домовину маленького і легенького Метью Феннера на верхівку, щоб принаймні його ноги мали настільки надійну опору, наскільки це можливо. У темряві він міг знайти потрібну труну хіба що на дотик і ніби за чиїмось велінням майже випадково натрапив на неї, вже коли Бірч збирався поставити її у третій ярус.

Нарешті вежа була закінчена, і Бірч трохи посидів на своїй похмурій конструкції, щоб дати відпочинок втомленим рукам. Тоді він з інструментами обережно піднявся нагору і став біля вузенького віконця. Віконце було обрамлене цеглою, тож у нього не було сумнівів, що скоро він зможе роздовбати отвір настільки, щоб протиснутися крізь нього. На звуки ударів його молотка кінь відповів іржанням — чи то підбадьорливим, чи то глузливим. У будь-якому разі, це було доречно, бо неочікувана міцність старого з вигляду мурування була направду сардонічним коментарем до марноти надій смертного, а заразом і спонукою до роботи, виконання якої заслуговувало усіх можливих нагород.

Темрява, що спустилась на землю, застала Бірча за роботою. Тепер він працював зовсім навпомацки, бо хмари, які набігли, затулили місяць; хоч справа просувалася повільно, він почувався бадьоро, бо муровання піддавалося і згори, і знизу. Він був певен, що до опівночі зможе видобутися зі склепу — і цілком в його дусі було подумати про це без жодних марновірних побоювань. Не переймаючись розмислами про час, місце і товариство у себе під ногами, він філософськи лупав те муровання; лаючись, коли уламок влучав йому в обличчя, і сміючись, коли такий самий уламок влучав у надміру збудженого коня, який бив копитами під кипарисом. З часом отвір розширився настільки, що він уже кілька разів намагався просунутися в нього, і щоразу під його ногами хиталися і скрипіли труни. Бірч переконався, що не знадобиться встановлювати ще одну труну, бо отвір був саме на достатній висоті для того, щоб пролізти у нього, щойно дозволить його розмір.

Була уже, мабуть, північ, коли Бірч вирішив, що нарешті зможе пролізти крізь віконечко. Втомлений і спітнілий, незважаючи на те, що кілька разів відпочивав, він спустився додолу і сів на нижню домовину, щоб перевести дух і набратися сил перед останньою рішучою спробою вибратися назовні. Голодний кінь безперестанку іржав, і Бірк хотів, щоб той скоріше замовк. Він, хоч як це дивно, не дуже тішився з близького порятунку і майже боявся лізти, бо вже набув тієї огрядності, яка притаманна людям середнього віку.