Діана Сеттерфілд - Там, у темній річці

дня я знову постукав у їхні двері. Відчинила інша людина. Я сказав, що я голодний безхатченко, і що немає в мене батька-матері; вони забрали мене до себе і поставили до роботи. Я увесь час виглядав Еліс, питав в інших хлопців, але хлопчиків тримали окремо від дівчат; ми ніколи не перетиналися. Я не бачив її до того самого дня, коли мене відправили фарбувати кабінет директора сиротинця. Там крізь вікно побачив внутрішній двір дівчачої половини. Вона була там, тож я тепер знав, що все це недарма. Я все думав і думав, як до неї дістатися, а врешті все виявилося простісінько. Одна шляхетна пані знаходить утіху в тому, щоб робити сиротам добро, й одного разу вона прислала туди величезний кошик із їжею, щоб її поділили між усіма, але все з'їли директор і його підлеглі, а нам і шматочка не дісталося, але після того нас усіх потягнули до церкви, щоб ми подякували за скоєну нам величезну милість. Коли ми відсиділи, потім відстояли, потім знову відсиділи своє і помолилися за добросердну пані, усі стали виходити з церкви — дівчата зі свого боку, а хлопці зі свого, й Еліс опинилася поруч зі мною. Я пошепки спитав її: «Пам'ятаєш мене?» — і вона кивнула. Тоді я сказав: «Коли скажу „біжи“ — біжи. Згода?» — і взяв її за руку; і коли я побіг, вона побігла за мною. Далеко ми не забігли, сховалися за якоюсь статуєю, і ніхто не помітив нашого зникнення, тож коли всі вийшли з церкви, ми вдвох вирушили у путь. Ішли пішки вздовж ріки. Дорогою я інколи допомагав баржовикам із навантаженням і розвантаженням. Їли те, що могли надибати, а волосся я їй обрізав після того, як одна погана пані хотіла її в мене вкрасти, тож я розсудив, що двом хлопчикам буде безпечніше. Ми йшли сюди так довго тому, що баржовики відмовлялися нас брати, бо з нас працювати міг тільки я, а годувати довелося б двох, тому ми натерли ноги, іноді голодували, іноді мерзли, іноді й одне, й інше разом, але тепер…

Бен зробив паузу, щоб позіхнути, і вони помітили, які в нього посоловілі очі і як він насправді хоче спати.

Містер Армстронг змахнув із ока сльозу.

— Ти чудово впорався, Бене. Ніхто б не впорався краще.

— Дякую, сер, і дякую за суп, за сир і за яблучний пиріг, усе було дуже смачне, — він зліз зі стільця і помахав усій родині. — Мені, мабуть, краще вже йти.

— Але куди ти підеш? — спитала місіс Армстронг. — Де твій дім?

— Я втікач, тож буду собі втікати.

Роберт поклав руки на стіл.

— Так не годиться, Бене. Ти залишишся тут і станеш членом нашої родини.

Бен озирнув хлопців і дівчат, що сиділи навколо вогнища.

— Але у вас, сер, і без мене достатньо тих, хто проїдає ваші статки. А тепер ще й Еліс. Статки на деревах не ростуть, самі знаєте.

— Знаю. Але якщо ми всі разом працюємо, то примножуємо наші статки. А ти, я бачу, хлопець працьовитий, тож зможеш зробити свій внесок. Бесс, у нас знайдеться дитяче ліжко?

— Бен спатиме із середульшими хлопчиками. Він приблизно одного віку з Джо та Нельсоном.

— От бачиш? Допомагатимеш зі свиньми. Гаразд?

На тому й було вирішено.

Колись давно, дуже давно

Після того, але перш ніж повінь повністю відійшла, Донт доставив Риту на «Колодію» до її підтопленого котеджу. Щоб дістатися входу, їм довелося пересісти у весловий човен. Коли Донт покинув його, щоб висадити заблоковані двері, вода доходила йому до колін. Вогка смуга на стінах кімнати засвідчила, що вода піднімалась аж на три фути. По всій кімнаті зі стін облізла фарба. Відступаючи, вода залишила на сидінні стільця біля письмового стола послання з гілочок, камінчиків і ще якогось сміття. Добре, що їй спало на думку завбачливо поставити синє крісло зверху на коробки: ніжки у нього трохи підмокли, зате подушки були сухі. Червоний килимок ніби не міг остаточно вирішити, чи йому пливти, а чи потонути — від кожного поруху води він рухався то так, то сяк. Всюди панував затхлий сморід.

Донт відступив, пропускаючи всередину Риту. Жінка протиснулася крізь двері й зайшла до вітальні. Він спостерігав за виразом її обличчя, поки вона оглядала свою домівку, і захоплювався спокоєм, із яким Рита оцінювала шкоду.

— Тут усе висихатиме декілька тижнів. Чи навіть декілька місяців, — зауважив він.

Вона погодилася.

— Де ж ви дінетеся на цей період? Підете до «Лебедя»? Марго та Джонатан зможуть надати вам притулок, коли поїдуть дівчата. Чи, може, до Вонів? Вони будуть раді.

Рита стенула плечима. Зараз її думки були зайняті важливішими речами. На їхньому тлі розгром її житла — дрібниця.

— Спочатку книжки, — скомандувала вона.

Він побрів до книжкової шафи і помітив, що нижні полиці були порожні. Натомість верхні — набиті вщент.

— А ви підготувалися.

Вона лише стенула плечима.

— Коли живеш біля ріки…

Він передавав їй книжки невеличкими стосиками, а вона крізь вікно складала їх у човен, що бовтався на воді саме на рівні підвіконня. Вони працювали мовчки. Рита відклала один том на сидіння синього крісла.

Коли вони спустошили першу шафу і навантажений човник просів у воді, Донт поплив на ньому до «Колодію» і там його розвантажив. Повернувшись до котеджу, він побачив, що Рита сидить у синьому кріслі, яке й досі стоїть на коробках. Її мокра спідниця вже намочила оббивку.

— Завжди хотів сфотографувати вас у цьому кріслі.

Вона відірвала погляд від книжки.

— Вони ж припинили пошуки, так?

— Так.

— Вона не повернеться.

— Ні.

— Погляньте, — зауважив він. — Ви стільки зробили, щоб урятувати це крісло, а тепер самі псуєте його мокрою сукнею.

— Це несуттєво. Річ у тому, що до її появи світ здавався завершеним. Потім з'явилася вона. Тепер вона пішла, і чогось дуже бракує.

— Я знайшов її у воді. Мені здається, міг би знайти її знову.

Рита кивнула.

— Коли я думала, що вона померла, то дуже хотіла, щоб вона жила. Замість того, щоб залишити її там саму, я зосталася з нею. Тримала її за руку. І вона ожила. Зараз я хочу зробити те саме. У мене з голови не виходить історія Мовчана і те, що він зробив, щоб урятувати своє дитя. Тепер я це розумію. Донте, я ладна піти куди завгодно, ладна витримати будь-який біль, аби тільки знову тримати на руках мою дитину.

Вона сиділа у мокрій спідниці в синьому кріслі над