Діана Сеттерфілд - Там, у темній річці

Бен обережно пропустив уперед другу дитину, і коли маленький хлопчик проходив повз світло свічки, Армстронгові перехопило подих.

— Робін! — вигукнув він.

Нахилився, тримаючи свічку так, щоб світло падало на обличчя хлопця. Він мав витончені риси, загострені голодом; був стрункий, як і Робін; його ніздрі — такі ж, як і в сина.

— Робін? — повторив Армстронг тремтячим голосом.

Хіба то можливо? Робін був дорослим чоловіком. Він загинув сьогодні вночі, й Армстронг бачив, як це сталося. Ця дитина ніяк не могла бути Робіном, і все-таки…

Він моргнув, щоб прогнати оману, і помітив: дитина, що визирає з обличчя Робіна, — зовсім не Робін, а інший хлопчик. Погляд у нього був лагідний і сором'язливий, а очі не блакитні, а сірі. Зачудований Армстронг раптом почув якийсь писк від Бена, а коли обернувся, то побачив, що в хлопця підкосилися ноги і він осів на підлогу. Чоловік підхопив його і покликав Бесс.

— Це той син м'ясника, що втік із Бемптона, — пояснив він їй. — Його зморило від тепла. Він же так довго тинявся надворі.

— Судячи з вигляду, зморило його більше від голоду, — констатувала Бесс, нахиляючись, щоб притримати хлопця, який почав приходити до тями після млості.

Армстронг відійшов, щоб дружині було видно Бенового супутника, і вказав на нього рукою:

— Він привів із собою цього малюка.

— Робін! Але ж… — витріщилася Бесс на дитину. Вона ледве змогла відвести від неї погляд, й одразу ж перевела його на свого чоловіка. — Як?..

— Ніякий-то-не-Робін, — голос у Бена був кволий, але він не втратив здатності випалювати слова без пауз. — Сер, це та сама дитина, яку ви шукали, це — Еліс, а я обрізав їй волосся. Вибачте мені. Я не хотів цього робити. Але ми так довго були в дорозі, що мені здалося, що мандрувати двома братами безпечніше, ніж хлопчиком і дівчинкою. Та якщо я вчинив погано, то вибачте мені.

Армстронг придивився ще раз. На маленькому обличчі знову оприявнилися Робінові риси. Він простягнув руку й обережно поклав на тремтячу обскубану голову дитини.

— Еліс, — видихнув Армстронг.

Бесс стала поряд із ним.

— Еліс?

Дитя питально подивилося на Бена. Той кивнув.

— Усе добре. Тут безпечно, тому ти знову можеш бути Еліс.

Вона повернулася до Армстронгів. Розтулила рота, але замість усмішки видала широкий втомлений позіх. І дідусь схопив її на руки.

Пізніше, після опівнічного бенкету — суп, сир і яблучний пиріг — усі зібралися на кухні. Еліс сопіла на руках у бабусі, а її дядьки й тітки, яких підняла з ліжок несподівана метушня, розсілися просто в нічних сорочках навколо вогнища та слухали оповідь Бена про те, як він знайшов цю дитину.

— Невдовзі після того, як востаннє бачив містера Армстронга, я наразився на батькову різку. Він шмагав мене так довго, що мені аж небо за макове зернятко здалося. Тож коли я оклигав, то подумав, що вже на небесах. Але ні. Я лежав на кухонній підлозі. У мене боліло все до останньої кістки. Мати нахилилася наді мною і сказала, що гадала, чи помер я, чи ні, і що наступного разу мені неодмінно буде гаплик. Тоді я й вирішив, що час мені здійснити свій план втечі, який розробив задовго до того. Усе добре обмізкував і зробив так, як треба: пішов до моста, заліз на парапет і чекав на першу-ліпшу баржу, хоч у темряві її не дуже розгледиш, але завжди почуєш. Тож я там і стояв, жодного разу не присів, бо боявся заснути. Я весь тремтів, бо так воно завжди після батькового прочухана. І от, нарешті, в темряві забриніла баржа, що йшла униз течією. Я переліз через парапет і повис на його краєчку, зачепившись пальцями; плечі й руки в мене були аж сині й страшенно боліли. Я боявся, що можу впасти у воду, але того не сталося, бо я чіплявся до тієї миті, поки баржа не опинилася просто піді мною. Тоді розчепив пальці й дозволив собі впасти. Я сподівався приземлитися на щось м'якеньке, наприклад, на вовну, і не хотів опинитися на чомусь твердому, на кшталт пивних діжок. Урешті-решт, усе скінчилося не так вже й погано, бо впав я на круги сиру, а вони не дуже тверді, але й не м'які, та все одно я добряче об них потовкся у тих місцях, де мене вже було бито, та я стримався і не закричав, щоб себе не викрити, а натомість забився у якийсь куток. Намагався не спати, але все одно заснув, а прокинувся від того, що мене люто тряс баржовик. Він стовбичив наді мною і сердито кричав увесь час одне й те саме: «Сиротинець! За кого ви мене маєте? У мене тут не сиротинець!» Спочатку я не міг уторопати, чого він кричить, бо ще не остаточно прокинувся. Але згодом його слова дійшли до моєї свідомості, де вони перетнулися з іншими словами про Еліс — про те, що вона зникла на річці. Тоді я спитав того чоловіка, чи не маленька дівчинка опинилася у нього на борту, і що з нею сталося, а він був надто розлючений, щоб слухати мої запитання чи відповідати на них. Увесь час погрожував викинути мене за борт, щоб я виплив самотужки. І мені стало моторошно.

«Невже те ж саме сталося з Еліс?» — подумав я. І спитав його про це, а він знову розсердився і гарчав ще деякий час, але раптом зголоднів, відрізав собі сиру і став жувати, щоправда, мені не запропонував. Коли чоловік попоїв, то трохи заспокоївся. Я знову став його розпитувати. Цього разу він відповів мені, що так, минулого разу то була дівчинка, і ні, він не викинув її за борт; натомість, коли дістався до Лондона, здав її до сиротинця для безпритульних дітей. Я спитав його, де це, та він не знав назви цього місця; але розповів, у якій саме частині міста розташований той притулок. Тож я залишився з ним, допомагав йому з навантаженням і розвантаженням, а він платив мені за допомогу сиром, хоч і не дуже щедро. Коли ми дісталися Лондона, я накивав п'ятами з його баржі. Розпитував дорогу в десятків людей. Мене направляли і туди, і сюди, і хтозна куди, поки я випадково не натрапив на потрібне місце, прийшов туди і спитав про Еліс. Вони відповіли, що немає в них ніякої Еліс, і що сиріт нікому не можна забирати, і зачинили двері в мене перед носом. Наступного