Діана Сеттерфілд - Там, у темній річці

надто втомився, от і не запам'ятав. Треба відправити його до ліжка».

— Але ж вона знайшлася, — здивовано відповів він. — Хіба ви не знали?

— Знайшлася? — вони обмінялися спантеличеними поглядами. — Ні, Джонатане, ми так не думаємо.

— Так, — він дуже впевнено кивнув. — Я її бачив.

Усі здивовано глянули на нього.

— Вона щойно була тут.

— Де?

— Надворі. Я бачив її у вікно.

Рита підскочила і побігла до тієї кімнати, звідки прийшов Джонатан. Там вона почала схвильовано заглядати у вікно то з одного, то з другого боку.

— Де саме, Джонатане? Де вона була?

— У плоскодонці. У тій, що прийшла за батьком.

— Ох, Джонатане, — вона сумовито відвела його назад до зимової кімнати. — Розкажи нам, що ти бачив, із самого початку.

— Ну, батько помер і чекав на прихід Мовчана. І ось, як мама й казала, з'явився Мовчан. Він підплив у плоскодонці просто до вікна, щоб узяти батька й перевезти на інший бік ріки. Коли я виглянув у вікно, то побачив її. Вона сиділа у плоскодонці. Я сказав їй: «Усі тебе шукають». А вона відповіла: «Скажи їм, що мене забрав мій татко». А тоді вони відчалили. Він такий сильний, її батько. Я ніколи не бачив, щоб плоскодонка рухалася так стрімко.

Запала тривала тиша.

— Та дитина ж не може говорити, Джонатане. Невже ти не пам'ятаєш? — лагідно зауважив Донт.

— А тепер говорить, — одказав Джонатан. — Коли вони відправлялись, я їй сказав: «Не йди», — а вона відповіла: «Я повернуся, Джонатане. Ненадовго, але повернуся, тоді й побачимося». І вони зникли.

— Мені здається, ти просто заснув… Може, тобі це примарилося?

Він замислився на хвилину, а потім затряс головою:

— То вона спала, — вказав він на свою сестру. — А я — ні.

— Це ніби надто серйозна тема для такого юного оповідача, — припустив Вон.

Усі як один у кімнаті відповіли:

— Але ж Джонатан не вміє оповідати історій.

Армстронг, сидячи в кутку, зачудовано хитав головою. Він теж її бачив. Вона сиділа за спиною свого батька-поромника, поки він упевнено гнав свою плоскодонку між світом живих і світом мертвих, між дійсністю та вигадкою.

Повість про двох дітей

У будинку фермера в Келмскоті у комині весело потріскував вогонь, але він аж ніяк не міг зігріти двох людей, що сиділи, кожне в своєму кріслі, по обидва боки від вогнища.

У них уже висохли сльози, і тепер вони тужливо споглядали за полум'ям.

— Ти зробив усе, що міг, — сказала Бесс. — Ніхто не спроможний зробити більше.

— Ти маєш на увазі тоді, на березі? Чи упродовж усього його життя?

— І одне, й інше.

Як і вона, він задивився в комин.

— Чи щось би змінилось, якби я був суворішим із ним із самого початку? Може, варто було його набити, коли він уперше скоїв крадіжку?

— Може, все склалося б і по-іншому. А може, й ні. Ніколи не знаєш. Якби все було інакше, навіщо тоді розмірковувати, гірше було б чи краще.

— Хіба могло би бути гірше?

Вона повернула до нього затінене обличчя.

— Розумієш, я дивилася на нього своїм зрячим оком.

Він відірвав погляд від вогню, глянув на неї, чекаючи пояснення.

— Після того випадку з бюро. Знаю, ми домовилися, що не робитиму цього, але я була не в змозі втриматися. Мала тоді вже й інших хлопчиків, і мені достатньо було подивитися своїм нормальним оком, щоб знати, що в них на душі. Але Робін був геть інший. Він був не схожий на решту дітей. Такий потайний. Завжди погано ставився до малечі. Пам'ятаєш, як він щипав їх і залякував? Там, де був Робін, завжди лилися сльози. А без нього вони собі ладненько гралися. Мене часто муляло, але ж я пообіцяла не дивитися своїм особливим оком, і сама була впевнена, що краще вже без нього. Поки не трапився той випадок із бюро. Я здогадалася, що це скоїв він. У ті дні Робін ще не був таким вправним брехуном, як зараз. Тобто, маю на увазі, як пізніше… Тож я не повірила його словам про волоцюгу, що втік провулком, і про те, як він побачив розламане бюро. Я тоді зсунула пов'язку, взяла його за плечі й добряче роздивилася.

— І що ж ти побачила?

— Приблизно те саме, що й ти сьогодні ввечері. Що він брехун і шахрай. Що не схильний піклуватися ні про кого в світі, крім себе. Що його думки — від першої до останньої — будуть лише про власний комфорт, і що він без вагань завдасть болю кому завгодно — братам, сестрам, батькам, аби йому жилося легше.

— І це тебе анітрохи тоді не здивувало.

— Ні.

— Ти сказала, що немає сенсу гадати, краще було б чи гірше… Мабуть, гірше за це немає нічого.

— Я не хотіла, щоб ти сьогодні йшов за ним. Знаючи, що в нього ніж. Після того, що він заподіяв Сьюзен, я боялася, що Робін і з тобою може втнути щось схоже. Хоч він моя плоть і кров, і я приречена Любити його хай там що, але зізнаюся: втратити тебе було б для мене значно гірше.

Якийсь час вони сиділи мовчки. Кожне думало про своє, і їхні думки не надто різнилися.

Аж тут почули якийсь шум, якийсь легкий стукіт — ніби здалеку. Поринувши у розмисли, вони спочатку проігнорували його, але він повторився.

Бесс поглянула на чоловіка.

— Хтось стукає у двері?

Він стенув плечима.

— Навряд чи хтось прийде сюди глупої ночі.

Вони повернулися до своїх міркувань, але стукіт повторився. Цього разу він не був голоснішим, проте тривалішим.

— Це точно хтось стукає у двері, — пробурмотів Армстронг, підводячись. — Теж мені. Знайшли годину для візитів. Хто б це не був, відправлю назад.

Він узяв свічку, підійшов до масивних дубових дверей і відсунув засув. Прочинивши двері на шпаринку, виглянув надвір. Там наче нікого не було, і він зібрався вже вернути засув на місце, коли його зупинив тоненький голосок.

— Будь ласка, містере Армстронг…

Він поглянув униз. Там було двійко хлопчиків, зростом йому по пояс.

— Не сьогодні, діти, — почав він. — У домі зараз жалоба…

А потім придивився ближче. Підняв свічку й освітив старшого хлопчика. Він був худий, одягнений у якесь лахміття і тремтів від холоду, але фермер упізнав його.

— Бен? Ти ж Бен, син м'ясника?

— Так, сер.

— Заходьте, — він широко відчинив двері. — Сьогодні не найкраща ніч для гостей, та все одно, прошу всередину. Не можу ж я тримати вас