Діана Сеттерфілд - Там, у темній річці

«Який дивний у мене, мабуть, вигляд, — подумалося їй. — Стою по плечі у воді й дивлюся на своє перевернуте відображення».

Трава й інші рослини повільно хиталися у своєму новому підводному світі. Попереду срібло поступалося місцем темнішій, наче затіненій воді. Там — берегове урвисько. Там могла бути стрімка течія. «Далі я не піду, — подумала вона. — Зупинюся тут».

Тут було значно більше риби і — ой! — ще щось: велике, рожеве, з плоті й крові. Тільце повільно та важко плило по воді — у напрямку Лілі, але поки що далеченько.

Жінка простягнула до нього руку. Якби вона могла схопити його і підтягнути до себе…

Невже надто пізно? Маленьке тіло підпливло ближче. У якусь мить воно опинилось у найближчій точці, але все одно надто далеко.

Не думаючи, не відчуваючи страху, Лілі подалась уперед.

Її пальці зімкнулися на рожевій плоті.

Але під ногами в неї була лише вода.

Джонатан розповідає історію

— Мій син! — побивався Армстронг, хапаючись за голову, після завершення своєї довгої історії.

— Не твій він син, — нагадала йому Марго. — Шкода це визнавати, та Робін був викапаний його справжній батько.

— Але ж я маю якось залагодити те, що він накоїв. Поки що не знаю, як це зробити, але мушу знайти спосіб. Перед тим мені ще треба виконати одну сумну місію. Я її страшуся, але не можу пустити набезрік. Маю розповісти Вонам, що саме сталося з їхньою дочкою, і як у цьому замішаний мій син.

— Зараз не час місіс Вон слухати про таке, — м'яко зауважила Рита. — Коли містер Вон повернеться, розкажемо йому разом.

— А чому його тут немає?

— Він зараз із іншими чоловіками, шукають дитину. Вона зникла.

— Зникла? Тоді я теж приєднаюся до пошуків.

Враховуючи його стан — перекошене обличчя і тремтячі руки, — жінки спробували відмовити Армстронга, та він наполягав на своєму.

— Зараз це єдине, що я можу для них зробити, тож повинен їм допомогти.

Рита повернулася до Гелени, яка заколисувала немовля.

— Є якісь новини? — спитала вона.

— Поки що ні. До пошуків приєднався містер Армстронг. Гелено, намагайтеся не хвилюватись.

Молода мати опустила очі на свого новонародженого, і з її обличчя зникли хмаринки тривоги. Вона погладила мізинчиком його щічку й усміхнулася.

— Я бачу в ньому риси мого дорогого татка, Рито. Хіба це не диво?

Не почувши відповіді, Гелена підвела очі на лікарку.

— Рито! Що з вами?

— Я не знаю, який вигляд мав мій батько. Та й мати теж.

— Не плачте, Рито. Люба!

Рита сіла на ліжко поруч зі своєю подругою.

— Ви так і не звикли до того, що її немає поряд?

— Ні. До того, як ви заявили на неї права рік тому, і до появи Армстронга та Лілі Вайт, тієї ночі, коли Донт лежав непритомним на цьому ліжку, а я сиділа у тому кріслі, — я взяла її на руки. Ми заснули разом. Я тоді подумала: якщо виявиться, що Донт їй ніхто, і взагалі — що вона нічия, тоді…

— Я знаю.

— Знаєте? Звідки?

— Я бачила вас із нею. У вас були ті ж самі почуття до неї, що й у всіх нас. Донт відчуває те ж саме.

— Хіба? Я просто хочу знати, де вона. Мені нестерпно, що її тут немає.

— Мені теж. Але вам тяжче.

— Мені тяжче? Але ж ви…

— Думала, що я — її мати? А ще мені здавалося тоді, що я її вигадала. Пам'ятаєте: я казала вам тоді, що іноді замислююся, чи вона справжня?

— Так, пам'ятаю. Але чому ви впевнені, що мені тяжче?

— Бо я маю його, — кивнула вона на немовля. — Власного справжнього малюка. Ось. Потримайте його.

Рита підставила руки, і Гелена вклала у них хлопчика.

— Не так. Ви тримаєте його, як медсестра. Тримайте, як я. Як мати.

Рита вмостила дитинку в себе на руках, і вона швидко задрімала.

— То як? — порушивши тривалу тишу, пошепки спитала Гелена. — Як це тепер відчувається?

Навколо «Лебедя» плюскала вода. Вона підійшла до самих дверей, але далі не просувалася.

Коли повернувся «Колодій», і трохи згодом — Армстронг, похмурі обличчя чоловіків унеможливили будь-які випитування. Вон одразу пішов провідати дружину й дитину. Обоє спали. Його зустріла Рита.

— Щось знайшли? — прошепотіла вона.

Він похитав головою.

Коли досхочу надивився на сплячого сина і тихенько поцілував дружину в тім'я, то вийшов разом із Ритою до зимової кімнати. Скинув мокрі черевики і витягнув ноги до вогню. Від шкарпеток одразу повалила пара. Малі Марго підкинули до комина дровенят і принесли усім гарячі напої.

— Як Джо? — спитав Вон, хоча відповідь була очевидна.

— Помер, — відповіла одна з його дочок.

Ніхто не став підтримувати бесіду, і вони прости сиділи й дихали, поки не минула година.

Прочинилися двері.

Хто б там не був, та він не квапився зайти. Від холоду заблимали вогники свічок, а в повітрі розлився річковий запах. Усі подивились у бік дверей.

Усі це побачили, але ніхто не відреагував. Вони намагалися зрозуміти, що саме бачать в облямуванні вхідних дверей.

— Лілі! — скрикнула Рита.

Жінка ніби зійшла з нічного кошмару. З її сорочки стікала вода, волосся прилипло до голови, а очі розширилися від шоку. У руках вона стискала маленьке тіло.

Усі ті, хто перебував тут торік у ніч зимового сонцестояння, були глибоко вражені її появою. Спочатку на порозі з'явився Донт із трупом на руках. Потім, тримаючи в обіймах дівчинку, зайшла Рита. Тепер ця сцена повторювалася вже втретє.

Лілі осіла на поріг, її очі затремтіли. Тут уже її підхопили Донт і Вон, а Армстронг підставив руки під напівмертве порося.

— Господи! — скрикнув він. — Це ж Мейзі!

Це й було воно — найкраще поросятко з виводку Мод, яке Армстронг, як і обіцяв, залишив Лілі, коли приїжджав забирати свою свиню назад на ферму.

Малі Марго одразу оточили Лілі піклуванням: перевдягнули її в сухе, дали гарячого питва, щоб утамувати дрижаки, а коли вона повернулася до зимової кімнати, Армстронг розсипався у компліментах її мужності, з якою жінка врятувала мале порося з повені.

На теплих колінах Армстронга порося поволі очуняло, а коли остаточно опритомніло, то одразу почало крутитись і весело вищати.

Галаслива тваринка змусила Джонатана покинути кімнату, де він чатував біля тіла свого батька. Разом із ним, позіхаючи, прийшла одна з його сестер.

— Ви не знайшли її? — спитала вона.

Донт похитав головою.

— Кого не знайшли? — поцікавився Джонатан.

— Дівчинку, яка загубилася, — нагадала йому Рита.

«Уже пізно, — подумала вона. — Він