Зигмунт Мілошевський - Безцінний

завмер біля неї і не знав, що робити. Був паралізований усвідомленням, що сталося щось дуже погане і, певно, невідворотне.

Обійняв її, і його руки занурилися в теплу й липку кров, яка витікала крізь невелику дірку на її спині. Кароль жахнувся, йому здавалося, що крові дуже багато, забагато як на одну людину. Він не хотів, щоб вона померла. І точно не хотів, щоб померла на підлозі біля туалету.

Узяв її на руки й підвівся, Зосина кров збиралася на його долонях і капала на підлогу, коли ніс її до холу. Люди мовчки розступалися, наче перед стародавнім жерцем, який приносить людину в жертву.

У холі обережно поклав Зоею на широку дерев’яну лаву під стіною. Над її головою висів татранський ландшафт, а може, просто фантастичний гірський краєвид. Він не знав Татр настільки, щоб це стверджувати. Подібна мазанина висіла на всіх стінах. Йому здалося це насмішкою долі, що Лоренц доводиться помирати посеред мистецтва, але посеред жахливого мистецтва.

Крізь тлум людей несподівано проштовхалася пара — гарна білявка в товстих окулярах, одягнена у фірмове поло бази відпочинку, і симпатичний рудий молодик з великою аптечкою в руках. Так злагоджено, наче робили це щодня, без галасу, без питань і вагань, стягнули із Зоф’ї просякнуте кров’ю вбрання, наклали пов’язку на рану на спині й туго забинтували. Під час цієї операції Зося знепритомніла, безсило лежала на лаві, а її тіло здавалося мертвим. Кароль так перелякався, що вона померла, не промовивши останнього слова, що впав на коліна і в паніці почав шукати пульс на шиї, намагався почути дихання — шукав доказу, що це ще не кінець. Ще не зараз, ще не за мить, незалежно від того, наскільки короткою була б ця остання мить. Аби лиш була.

І тоді Зоф’я Лоренц розплющила очі.

Усміхнувся до неї, але вона вже не мала сил, щоб відповісти на усмішку.

Прошепотіла щось, надто тихо, аби міг зрозуміти. Нахилився ближче, притулив вухо до її холодних уст.

— У нас мала бути дівчинка, ти знаєш?

— У нас буде дівчинка, — сказав. — Навіть не одна. Тобі лише треба трохи протриматися, зараз приїде допомога.

Не чула, може, була надто слабкою, а може всю енергію вклала в оглядання приміщення, її погляд блукав по стінах холу, по кічових гірських пейзажах. Раптом затримався на одному з них, і в її згасаючих очах з’явився блиск світла. Простежив за її поглядом. Ландшафт являв собою невелику гірську будівлю з висоти пташиного польоту, дерев’яну хату в зимовому пейзажі, безпечно притулену на схилі, заховану між смугами лісу.

— У нас буде мала дівчинка, і вона буде такою самою відьмочкою як ти, — прошепотів. — Не уявляю, як я з вами двома впораюсь.

13

Він не тікав наосліп. Татранська акція, як і кілька місяців тому, була ретельно спланована, бо Гермод ненавидів імпровізації й вірив, що цій ненависті завдячує своїм реноме.

Кожна дрібниця має бути підготовлена, кожний варіант передбачений.

Залишивши Калятівки, він вирішив не тікати до міста. Надто багато людей його бачили, а допомога надходитиме саме звідти. Вибрав — як Роман Клосович понад сімдесят років тому — словацький варіант. Хотів закритою лижною трасою дійти до Кондратової полонини, широкою дугою оминаючи туристичну базу і людей на туристичному шляху, і підійти лісом так високо, як тільки можливо, до гірського хребта.

На узліссі, приблизно на півдорозі, у нього були заховані легенькі лижі для скі-альпінізму з кріпленнями, які можна було зафіксувати на спеціальній підошві його міцних гірських черевиків. На лижах не було камусів — спеціальних накладок на ковзаючу поверхню, які допомагали підніматися вгору — вирішив, що останній відтинок сходження на хребет і так буде надто прямовисним, тому можна буде швидше прокласти собі шлях У снігу.

Завдання лиж було іншим — дати йому змогу швидко з’їхати схилом зі словацького боку, де в Тихій долині на нього чекав невеликий місцевий Сузукі з логотипом TANAP — так називався Татранський національний парк по другий бік кордону.

Поки що все йшло згідно з планом. Незважаючи на глибокий сніг, Гермод швидко долав дистанцію, знаки для високогірних лижників вказували йому дорогу.

14

Сцена мала вигляд живописної картини. Люди стояли мовчки, півколом оточивши лаву, на якій лежала Лоренц. Обіч неї на колінах стояв Кароль і тримав її долоні в своїх, складених як для молитви. За ними безпорадно стояли білявка і рудий молодик, усе ще з червоною аптечкою в руках.

— Пошукай лопату, — прошепотіла Зоф’я.

— Що?

— Як хочеш мене поховати, то пошукай лопату. А як не хочеш, то глянь на цей пейзаж.

Глянув. Занурився в нього повністю, аналізуючи його плямка за плямкою з благоговінням, гідним Вермеєра. І що довше дивився й аналізував, то більше щось не давало йому спокою.

Картина мала порушені пропорції, була абсурдно високою, розміром плюс мінус п’ятдесят на сто п’ятдесят сантиметрів. Хату було зображено в нижній частині полотна, за нею здіймався схил, увінчаний скелястими вершинами, загалом пейзаж нагадував околиці Калятівок. Над горами виднілося ясне небо з кількома хмарками, сонце мало бути десь за спиною художника, судячи з тіні від готелю на снігу і ясного жовтого відблиску в одному з вікон.

Дивні речі діялися довкола готелю на цьому пейзажі. Він стояв на лисій галявині, але перед ним і за ним ріс густий ліс, врізаючись у картину неначе два клини або два темно-зелені язики дивних чудовиськ. І річ навіть не в тому, що ліс був безглуздо листяний, а притулені одна до одної крони дерев виглядали як копії з дитячого малюнка. Річ у тому, що він видавався йому знайомим. Дуже знайомим.

Дошкульна думка запульсувала в голові. Така дивна, що намагався якомога швидше прогнати її геть. Не хотів скочуватись у безодню безумства. Та що далі цю думку проганяв, то дужче вона надокучала.

— Можна на хвилинку телефон? — запитав симпатичного рудого молодика, який щойно перев’язував Зоею. Молодик подивився на його бордову від крові руку і мовчки подав телефон.

Кароль трохи покопався у браузері й швидко знайшов те, що шукав.

— Глянь на це, — промовив до Лізи, подаючи їй телефон.

Ліза взяла телефон, на екрані якого виднілася чорно-біла репродукція «Портрета Юнака» Рафаеля Санті.

— Ти збожеволів? — спитала.

— Глянь за вікно.

Слухняно подивилася: за вікном холу й досі був чудовий зимовий день.

— Не тут. На картині за вікно.

Глянула. Більшу частину «Портрета Юнака» займав, звичайно, сам юнак. Але праворуч від його усміхненого обличчя Рафаель написав частину вікна, а за вікном — частину краєвиду. Високий поздовжній пейзаж переважно