Костянтин Киріце - Лицарі черешневого цвіту, Костянтин Киріце

уявляв собі ефекту, який матиме його випадкове відкриття. Вони підпливали до рога носорога, і через кілька хвилин було винесено найвищий вирок:

— Граніт архаїчний! Тіку…

І Віктор, і Йонел, і Марія ладні були накинутись на нього. Малюк зробився ще меншим, але тут же не забув шепнути, особливо своїй сестрі з косою й голубими мріями:

— Та-ак!.. А зараз… Пригадай-но лиш, скільки ти мене мучила на ганку.

І враз простір розширився, ніби весь світ при світлі і в кольорах вирішив постати перед їхніми очима. Було багато неба і багато води, і ласкаве призахідне сонце, і багато-багато кольорів, ніби вони всі зібралися тут, а ще були гори, і десь там, зачепившись за гори, їх чекала турбаза, а ближче, на озері, човен, і в ньому два веслувальники: Сергій і Трясогузка.

Замість привітання до них долинув голос Тіка:

— Гей, хитруни! Хто із нас носив ваше послання?

Сергій зайшовся сміхом:

— Ага! Отже, ви таки знайшли його. Я його дав Урсу, тобто підклав у одяг Урсу ввечері напередодні від’їзду…

— Знали б ви, скільки ми зазнали пригод! — почав вихвалятися Тік. — І якби ви знали, що в нас є!

— Облиш, бо й ми зазнали дечого! — сказав Трясогузка, стріпуючи головою, мов після болю. — І ми теж захопили чудовий трофей: плота і пса. Ми їх знайшли…

Але цього можна було б і не казати. Бо в човні хитрунів щось заборсалось у полотні, і чорна стріла майнула в надувний човен, прямо Тікові в руки.

— Цомбі! — закричав малюк, від радості він стратив рівновагу і впав у воду, тримаючи собаку на руках. Був ясний день. Черешняки поверталися в світ.

10

Поки Лучія й Дан розвішували білизну на мотузці за турбазою, Урсу говорив по внутрішньому телефону. Мош Тімофте, стоячи біля нього, згідливо кивав головою. Повісивши трубку, крем’язень підсів до столу моша Тімофте й заходився розповідати про пригоди, яких зазнали черешняки. Коли він дійшов до Петрекеску, старий урвав його:

— Ага! Тепер я розумію, чому його шукали ці люди кілька годин тому… Щастя, що вони пішли по його слідах.

— Куди вони пішли? — спитав Урсу.

— Як куди? Вони пішли до отвору печери, туди вказав їм чабан.

Мош Тімофте закам’янів на стільці, не знаючи, що й думати. Бо, не сказавши й слова, його гість підхопився із стільця і зник, мов привид. А по дорозі до дверей він ледь не збив на бігу двох дуже спокійних людей.

Крем’язень зупинився за турбазою й пошукав очима якнайшвидший, який тільки міг бути в цих краях, засіб пересування. І знайшов його в подобі мула, котрий ліниво й бридливо пасся. Хлопець уже намірився сісти верхи на нього, але його зупинили слова, які долинали через відчинене вікно турбази:

— Чи я тобі не казала, Васіле? Ти ж твердив, що білизна сама поспадала з мотузки. Ось прошу! Подивись! Аби не казав, що я з глузду зсунулася…

Урсу оббіг поглядом подвір’я і побачив, що Лучія й Дан хазяйновито відновили все тут. Білизна була розвішана точнісінько так, як висіла вона перед тим. Безперечно, що й завтурбазою не побачив нічого іншого. Урсу почув голос:

— Якщо ти до мене ще раз пристанеш із цими дурницями, то я піду світ за очі, зроблюся вовкулакою й приходитиму до тебе щовечора в віслючій шкурі! Може, ти вилікуєшся коли-небудь. Ох господи, господи!

Потім хряпнули двері, почулося тихе скімлення жінки.

Урсу вмить опинився на спині мула, який виявився, без найменшого перебільшення, найзатятішим мулом з усієї його раси.

— Стій! — гаркнув йому на вухо Урсу. — Дивись, щоб я не ловив тебе на бігу! Стій же! Не чуєш?.. Щоб я не ловив тебе на бігу… Не чуєш, га?

Ясна річ, що мул вирішив подати нечуваний урок упертості своєму вершникові і пішов таким чвалом, що не можна було відрізнити, де в нього передні ноги, а де задні.

І все тій же дружині завідувача судилося побачити, як мчить привид на мулові, а той же досі ніколи не рухався швидше, ніж равлик. Нажахана, перехрестившись і сплюнувши, жінка ще швидше, ніж мул-привид, метнулася до їдальні турбази:

— Васіле-е-е! Васіле-е-е! Утік мул із вовкулакою на спині! Госпо-оди-и!

Аби ж то чоловік не тримав по шість кухлів пива в кожній руці… Жінка почула тільки рик, але такий жахливий, що вдарилася сама, непритомніючи, об кухоль пива, який мирно стояв на шинквасі.

11

Мисливець не знайшов тіла бороданя у виломі. Не знайшов він його ніде. Зник! Як?.. Невже він промахнувся?.. Неможливо! Рука його не схиблювала ніколи!

Схвильований, одурілий, він пройшов у грізний вилом, зайшов у кам’яне приміщення, яке слугувало за схованку. Де ж тіло бороданя?.. Він промахнувся? Неможливо!

І враз якась пекельна думка сяйнула йому в голові. Петрекеску глянув на велику нішу й помітив унизу, біля її ребра, обойму холостих патронів, яку він сам кинув колись туди. Взявши її, побачив, що вона повна справжніх бойових патронів, які поблискували свинцем…

Отже?.. Мисливець гарячково дістав пістолет, витяг обойму й подививсь на патрони. Патрони в пістолеті були холості!.. Його рука не хибить ніколи… Але хто ж йому підмінив обойми? Хто зробив його таким безпорадним? Він сам себе питав ошаліло: хто? В усякому разі не бородань. Бо якби замінив магазин він, то в момент розправи тільки б посміявся, сам дістав би пістолет і вистрілив. Тобто — він тоді сам перетворився б у ката. То хто ж