Костянтин Киріце - Лицарі черешневого цвіту, Костянтин Киріце

прив’язаної смереки, з’явився Дан, задиханий, подряпаний до невпізнання, у пошматованому одязі. Лучія глянула на Дана, потім на Урсу й сказала, розчервонівшись від сонця і від радості:

— Це він врятував тобі життя. По дорозі нас оточила зграя собак-вовкодавів. Треба було комусь із нас пожертвувати собою. Дан запропонував себе й кинувся вбік, собаки за ним. А я тихенько вислизнула, побігла й дісталася сюди…

Потім Лучію знову охопило хвилювання і страх. Але, на щастя, виручив її Дан:

— Мамо рідна, але ж і злі вони! Вони оточили мене й валили лапами на землю. Далі почали пробувати на зуб мій одяг. Але пильнували, чортяки, щоб не зачепити моє тіло. Та тільки-но я підводився, вони знову накидалися на мене. Що тут вдієш? Вони тримали мене в полоні, поки й прийшли чабан, отой, що з гирлигою, зі своїм сином. Вони й прогнали собак лайками. Ой лишенько, як вони їх лаяли!.. А тепер уже можете й ви розповісти мені, що тут трапилося. Але тільки якщо воно варте уваги, бо я вже ситий дрібницями…

Та по тому, як Урсу розповідав, у Дана очі витріщалися, мов цибулини. Коли Урсу почав розказувати, як він переносив друзів на мотузці, Лучія перепинила його:

— А за яке дерево ти прив’язав мотузку?

Урсу показав на дерево позад себе, за три метри. Але Лучія не повірила:

— Стривай-но трішки! Покажи мені руку! Руку, вище! А як це в тебе мотузка опинилась прив’язана до руки, коли я тебе знайшла?..

Урсу глянув кудись у небо:

— Хотів обкрутити її, щоб… щоб вона не загубилася…

— Та невже? — вигукнула Лучія. — Та ні, не може бути! Це суперечить законам фізики!

Але Дан заперечно махнув рукою:

— Невже ти й досі не зрозуміла, що до Урсу не можна застосовувати законів фізики?

Урсу підвівся з трави. Він ляснув себе рукою по чолу, потім вибачився:

— Я ж мав зробити сьогодні дві справи… А потім…

— А потім що? — поцікавилась Лучія.

— Хотів подивитися дві хвилини на зорі й трохи відпочити, заплющивши очі…

Та перш за все Урсу подивився в очі Лучії, знітився й кинувся рятуватися втечею.

9

Пасажири надувного човна, вийшовши з мороку, опинились нарешті на сонці, на щедрому сонці, їм було весело, ніякий страх їм не загрожував. Прірва розкрила перед ними стіни віялом, їх прийняла широка річка з зарослими зеленню берегами, трохи поодаль виднілося й озеро.

Але одна думка все одно стукотіла в двері чи в віконце їхньої радості. Тік нарешті впустив її:

— Де коробочка Сергія?

— Невже вони побували в печері раніше від нас? — згадала раптом Марія. — Але як вони дізналися про наш план? Як увійшли в печеру? Кудою? І на чому вони пройшли?

— Це неможливо! — розсердився Йонел. — Після того, коли ми стільки вистраждали, а ці волоцюги прийдуть…

— Стривайте трішки, — сказав Віктор. — Давайте знайдемо нитку в усій цій історії… У першій печері їх не було, там, де ввійшли ми, вони не входили. З боку озера вони не могли ввійти, бо там водоспад. Отже, в печері вони не були. Але як опинилася там їхня записка? Яким дивом?

— Якби хтось був у печері, — втрутився Йонел, — можна було б припустити, що вони попросили цього Ікса, щоб він кинув їхню записку саме тоді, коли світ нам буде наймиліший…

— А мисливець і бородань? — нагадала Марія.

— Точно! — сказав Йонел. — Мисливець! Він їхній поштар!

— Ні! — заперечив Віктор. — Там, де ми знайшли їхнє повідомлення, раніше від нас нікого не було. Але мені пригадується одна поліцейська історія. Там чоловік переносив цінності, навіть не знаючи про це. Злодій клав йому їх у портфель, а він, дуже шанована людина, ніколи не відчиняв портфеля, й ніхто його ніколи не перевіряв. Цінності були в найбільшій безпеці саме в його портфелі. Так що…

— Так що?.. — спитав Тік.

— Я думаю, табакерку приніс у грот хтось із нас. Один із нас приніс її сюди, навіть не знаючи про це.

— Так, Вікторе, — сказала Марія. — Але ми знайшли табакерку не там, де ми вже пройшли, а попереду, де нас ще не було, там, де її не могли загубити наші… жоден із нас…

— А інші? — нагадав Віктор. — В експедицію пішли ж не тільки ми. Були й ті, що надворі, а вони не могли раніше знати, що залишаться надворі. Лучія, Урсу, Дан… Якщо погодимося на тому, що Сергій і Трясогузка не були в печері, залишається єдине: хтось із тих, що були надворі, носив, не знаючи про це, повідомлення, і так само не знаючи, загубив його. Чи я знаю? Воно, може, впало у воду, в якийсь потік, а він приніс його в печеру… Мені здається, що ми знайшли його біля роздвоєння…

— А може, його кинули самі Сергій і Трясогузка, — сказала Марія. — Могли вони зумисне кинути його в потік?

— Не думаю, що це так, через дві причини, — відповів Віктор. — По-перше, послання не зроблено так, щоб його кидати десь випадково, а заадресоване точно, отже, воно було заховане в когось із нас. По-друге, якби Сергій і Трясогузка з’явилися поблизу печери, їх викрила б група знадвору, і в першу чергу Урсу… І по-третє, якби Сергій і Трясогузка вирішили прибути в гори, то вони приїхали б поїздом, який зупиняється тільки біля озера…

Але Тік швидко поклав край дискусії. Він побачив дуже дивний шматок скелі, який розлючено виткнувся прямо по курсу човна.

— Дивіться! — вигукнув він. — Мов ріг носорога!

Тік навіть не