Наталія Ярославівна Матолінець - Академія Аматерасу, Наталія Ярославівна Матолінець

лезо Єріш, тож вони тепер закручувалися на рівні обличчя, потребуючи негайного втручання перукаря.

Рен подумала, що могло бути й гірше, і здригнулася: вона щойно констатувала смерть однокурсника, а за хвилину вже переймалася своїм волоссям.

* * *

1 рік 8 кроку Колеса Долі

Усе виявилося складнішим, ніж вони думали спочатку. Поки ще нові студенти не прибували дуже часто, та однаково належало відбудувати хоч один корпус. На кордонах між світами — їх тут називали старовинним словом «границі» — виникало забагато аномалій. Ніхто про це не згадував уголос, тільки Торареєва шкіра вкривалась шрамами як відзнаками переможця. А він твердив, щоб робили свої справи. Шрами залишав на пам’ять, хоч Діан примовляв, що міг би їх зцілити. Свою розтрощену ногу Діан зліпив докупи трохи зле, але казав, що хай так і буде. Бачте, хотів мати собі нагадування про загибель Іштар і довіку каятися, що не був поруч неї того вечора, коли все сталося.

Приймати всіх, як вони собі постановили, виявилось важко. Студенти сварились і ділилися на групи, здавались і опускали руки. І зникали. Одного дня сила, що змішувала їхні мови в одну, зрозумілу всім, зламалась, і ніхто не міг зрозуміти нікого. То була істерія.

Хранителька, яка прийшла на заміну загиблої Іштар і назвалась Інанною, виявилась мовчазною і нещасною. Вона днями сиділа перед порожньою стіною в Залі Намиста — стіна вціліла попри все — і ридала. Діан ожив, коли зустрів її — Інанна мала достеменно лице його любої Іштар, — та нічого більше.

Лакшмі боялася застосувати щонайменші дрібки сили. «Вони кричать у моїй голові», — казала вона. Ніхто не перепитував, хто кричить: жертви експерименту з часовою компресією чи всі, хто загинув у ніч випускного свята. І тих, й інших було надто багато.

— Я не знаю, що мені робити, — роздратовано заявила Ама-мі вранці, перш ніж Одін устиг вставити бодай слово.

— Що трапилося? — спитав він, новоспечений перший заступник, із готовністю підставити їй плече, простягти руку чи розпластатися над прірвою, щоб вона безпечно перейшла на інший бік.

— Сам бачиш же: вони приходять, але стількох перемагає божевілля, — Аматерасу махнула руками, червоні рукави майнули в повітрі, і вишиті птахи на них мовби ожили. — Де ми помилились, Одіне? Чому все — отак? Я геть не знаю, що з ними робити… — безсило видихнула вона, бо перший заступник був єдиним, перед ким директорка визнавала свою неспроможність вирішити й залагодити все.

— Ми можемо звернутися до великих і милостивих. Можемо попрохати в них Еру тиші, щоби ніхто не приходив у наші стіни, — запропонував Одін, проте директорка хмикнула.

— І щоб ми відтягували відновлення Ниток якомога далі? Ні, спасибі. На поклін до Сансари я не піду.

— Нитки розірвані, Ама-мі. Стабільність порушена, і мусимо пережити. Самі ж накликали це на себе.

В очах Аматерасу майнули блискавки, достоту як колись горіли вони в очах її єдиного, неповторного Зевса.

— Хочеш сказати, що правда — за Мойрами? За цими ницими, підлими, самозакоханими тварюками?

— Ні, — уточнив Одін, машинально посмикуючи довгий хвіст на плечі. Нут стверджувала, що він так висмикає собі все волосся. — Я не думаю, що правда їхня. Але це Герес впустила Мойр у Зал Намиста. Одна з нас. Вони не змогли б самі потрапити туди — ніхто без СВІТу не зміг би. Якби ви з Герес не сварилися через Слова…

— То тепер я винна. Дякую. Ти завжди такий чуйний, Одіне. — Директорка сіпнула бровами і склала руки на грудях.

— Я завжди чуйний і терплячий, Ама-мі. Одного дня ти це помітиш, — буркнув він у відповідь.

Хоча насправді іноді Одін хотів опустити руки і гаркнути на неї: «Та роби що хочеш!» Проте чорні намистини очей навпроти завжди вимивали це бажання з його думок, як висока хвиля, котра накочується на берег і зносить усе начисто. Аматерасу підступила впритул до нього — ледь не вдвічі нижча — і зажебоніла:

— Я не знаю, чого хотіли Мойри. Не знаю, яке майбутнє вони бачили чи що налякало їх, щоб зважитися на таку руйнацію. Мені до снаги оцінювати це лише звідсіль, із цього місця, де я стою ногами на землі. І звідси я бачу: Слова все руйнують. Отож тепер

ми ]]> зруйнуємо їх. Кожен, хто прийде до Академії, знайде тут притулок. Я обіцяю… чуєш, Одіне: якщо до нас завітає хоч породження первісного Хаосу, яке зможе знищити все одним порухом пальця, — я радісно прийму і це божество.

Аматерасу тепер усміхалася широко й щасливо, наче вже чекала, що на порозі з’явиться породження Хаосу. Одін волів би, щоб воно там не з’являлось ніколи. Проте перший заступник розумів, що зараз йому треба бути лише гарним першим заступником, тому шанобливо схилив голову:

— Обіцяю підтримувати тебе на цьому шляху, Ама-мі.

Ця відповідь молоду директорку задовольнила.

— Чудово. Отож. Передусім мусимо закрити доступ до Слів. Хай він буде у викладачів та Хранительки, а студентам — зась. Ніхто не знатиме нічого наперед. Ніхто не знатиме, чи він був великим богом, чи слабким. Оригіналів зі спогадами завше мало. Слово «зникальник» мусимо забути й викинути з нашого лексикону взагалі.

— А як ти хочеш пояснити студентам усе, що з ними відбувається?

— Хвороба зникнення спричинена невпевненістю в собі й негативом. Це ж правда. А загалом — вони сюди прийшли, отже, тут їхнє місце. Решта — наші турботи, — махнула рукою директорка. Останнім часом цей жест став для неї звичним, наче вона весь час щось відкидала вбік, звільняючи собі шлях. — Почнемо сьогодні ж!

— Люблю, коли до тебе повертається впевненість.

— Вона — лише на позір. Але я мушу щось змінити. Надто багато небезпек обступило Академію, поки в нас нема сили Намиста й Тріади. Ми повинні якомога швидше стати на ноги. Бо є Мойри, Одіне. Мойри, Хранительки Гармонії. Великі Стовпи. Перші й Істинні Слова. Вони всі будуть проти того, що я роблю.

— Гаразд. Та перш ніж