Олена Олексіївна Литовченко - Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко

Близько хвилини Спартак мовчки дивився на Інгу, потім пробурмотів:

– Вона тобі не шикса, це по-перше. А по-друге…

– Он як?! То батьки помилилися, й вона все ж таки наша?

– Вона полька, якщо ти це мала на увазі.

– Отже, все ж таки шикса!

– Як ти можеш таке казати?!

– А чого такого я сказала?

– Ти ж сама за росіянина заміж вийшла! Русанов твій, до речі, в курсі твого до нього ставлення? Чи у вас по-іншому…

– У нас усе проговорено, не переймайся, – Інга все ж таки не втрималася й мимоволі потупила погляд.

– І твій чоловік зголосився?..

– Завдяки татові мій чоловік зробив непогану кар’єру, йому нема на що нарікати. А от ти дурень, яких ще пошукати треба!

– З чого б це?

– Бо за нашими законами, братику мій любий, мої діти вважатимуться приналежними до нашого народу, а ті вилупки, які твоя шиксочка народить від тебе, – ні.

Спартак аж підскочив, ніби діставши потужного копняка, і проскреготав крізь зчеплені зуби:

– Чуєш, сестричко… Не смій називати мою Евку так, як ти її назвала.

– Бо інакше що?! Що інакше, братику мій?..

Було добре видно, яким могутнім зусиллям волі Спартак змусив заспокоїтися. І все ж він запитав уже стримано:

– Звідки у тобі все це паскудство? Невже це твої батьки прищепили…

– Мій тато – геній! А ти, Спарику… Ти просто дурник, от і все.

– Можливо, й дурник. Але ж ти з цією теорією… Ти… Та це просто!.. У мене бракує слів, сестричко.

– А як бракує, то й мовчи собі.

Того разу вони роз’їхалися, вперше у житті відчуваючи взаємне охолодження. Відбувалося це десь наприкінці «чорнобильського» 1986 року. А далі минули всього лише лічені місяці, й ця хитра шикса Евка померла дурною смертю. Здається – загинула, розбившись десь у горах… бо полюбляла не тільки зваблювати дурнуватих хлопчаків, як-от її непутящого братика, а ще й лазати непрохідними гірськими склонами, як ота коза.

До речі, коза і є!..

А швидше – козявка.

Усе це (і багато чого іншого) Інга висловила двоюрідному братику просто в обличчя, коли він уже вкотре їхав на свій дніпрорудненський ЗБОМ у вересні три роки тому. І ще додала спересердя:

«Так їй і треба, шиксі твоїй! І подякуй за те Богові, Який не захотів, щоб вона від тебе народжувала покручів, а тому вчасно прибрав з життя».

Спартак нічого не відповів на це, він лише мовчки зміряв кузину таким вбивчим поглядом, що Інга перелякано відсахнулася, мало не гепнувшись потилицею об стінку, немов Геша у «Діамантовій руці»[117]. І так само не сказавши жодного слова, полишив їхню квартиру.

Відтоді з братньо-сестринських відносин зникла вся колишня теплота. Чому так сталося, Інга відверто не розуміла: адже вона намагалася напутити молодшого за віком кузена, використовуючи батькову аргументацію! А оскільки її тато Льоня – поза сумнівом, геній, то він як завжди правий. Адже геній ніяк не може бути неправим!.. У такому разі Спартакові варто визнати помилковість власних переконань і засвоїти непересічну мудрість, яку йому дбайливо й обережно згодовують з долоні, немов маленькому горобчикові. Чому ж він не цінить турботу, проявлену щодо нього?..

Зрештою не втерпівши, Інга одного разу прямо спитала кузена, коли він нарешті припинить комизитися і що їй треба зробити задля відновлення відносин з улюбленим двоюрідним братиком. На його губах з’явилася м’яка посмішка, хоча лід з очей при цьому нікуди не зник:

– А хіба між нами погані відносини?.. Ти це про що, Інго?

– Ну-у-у… Я ж бачу, що ти й досі сердишся на мене через те, що я сказала про твою падлючу шиксочку, яка розплющилася на коржик!

– Моя покійна Евка тут ні до чого, – абсолютно спокійно мовив він.

Хоча, звісно ж, Інга йому не повірила:

– Давай, Спарику, давай! Бреши більше…

– Я не брешу. Річ у тобі й у мені. У нас із тобою.

Інга збиралася щось відповісти на це, та він зупинив двоюрідну сестру:

– Не вибачайся, не треба.

– Але чому?..

– Бо не годиться вибачатись за те, яка ти є. І що ти саме така, а не інакша.

На тій точці (майже мертвій) їхні відносини й лишалися надалі. Тільки єдиний раз Інга намагалася поговорити про це з татом Льонею, підгадавши слушну хвилину. Проте почула у відповідь дещо жахливе:

«Доню, не переймайся! В тому, що Спарик вирос таким, його мати і моя сестра Гатя винна лише частково. Головна ж провина лежить на чужій жінці – на нашій колишній куховарці Алевтині».

Після чого тато Льоня повідав жахливу історію про те, як ця сама Алевтина свавільно охрестила маленьку Гатю в церкві. А ще – як тоді, коли під час «справи лікарів-отруювачів» заарештували його бабусю Ітеле, Гатя тимчасово жила у родині православного священника Глаголєва. Адже дорослі побоювалися єврейського погрому і висилки тих, хто вціліє, світ за очі! Отож у цьому разі бодай Гатя лишилась би в Києві… І все б нічого, та внаслідок описаних подій Агата заразилася «християнським духом». Більше того – вона могла навіть час від часу завітати до якоїсь християнської церкви, котрих у Києві лишалося чимало навіть в епоху розквіту войовничого атеїзму! І свого Спартака вона, поза сумнівом, теж виростила вихрестом!..

– Невже?! – не повірила власним вухам Інга.

– Можеш не сумніватися.

– Але ж він завжди був круглим відмінником! І таким зразковим, що…

– Доню, повір мені, я знаю, що кажу. Бо маю свої джерела інформації про сімейку моєї сестрички Гаті від надійних людей.

– Отже, Спартак… він вихрест?!

– На жаль, як і його мати. Тому будь з ними усіма вкрай обережною.

Лише після цієї розмови, нарешті віддавши належне татовій премудрості, Інга припинила засмучуватися через непорозуміння з київським кузеном. Адже якщо він і справді мерзенний вихрест, який полохливо ховає свої справжні почуття під машкарою зразкового комсомольця, – хай живе, як хоче! Хай кохається хоч із шиксою, хоч із собакою, хоч із ким – їй нема до того найменшого діла!..

А коли вона остаточно заспокоїлася, стара сусідка по сходовому майданчику облаяла тата Льоню «жидом пархатим», міліція ж відмовилася захищати честь і гідність заслуженого будівничого й орденоносця. Тоді батьки заявили, що справи у цій ґойській країні набувають кепського характеру, і доки не розпочалися революції, громадянські війни та погроми – треба вшиватися звідси. Найбільш підходящим варіантом для переїзду на ПМЖ був Ізраїль. На сімейній нараді було вирішено, що Інга з дітьми поїде першою, далі їхатиме сестра Евеліна зі своїм сином, останніми ж «евакуюються» батьки –