Лада Лузіна - Меч і хрест

любов – дурня! Хоча й дуже сильнодіюча. Ти її любиш, так? Жити без її пробачення не зможеш? А тебе через чотири години попустить. Та пізно буде! Ти присуху випив. Приворотне зілля! Випадково. Вона в кока-колі була! Я для себе зварила, а ви…

Мир поглянув на них обох збожеволілими очима. Беззвучно схопив повітря ротом і стиснув помертвілі губи. З хрестоподібних подряпин на його лобі текла кров.

– Присуха? Але навіщо? – схлипнула Марійка, мимоволі відшукуючи очима свій рюкзак, із роздутого боку якого виглядала червона кришка Дарининої коли.

– Та кажу ж, для себе! – рикнула скуйовджена Чуб. – Для Сані зварила! Коли ти вранці пішла, ми з Катею зілля зготували. Я – любовне. Вона – переможне…

– Лю-б-бовне? – Мир захитався, затрясся довгим і темним сміхом, широко розкриваючи рот. – Така любов? Хлиснув бурди! Так боляче… Неможливо повірити… Все, все, все. Немає більше сил! Усе, ніяких сил більше немає! Я не можу. Все…

Він упав коліньми на килим і захитав головою, з виснаженим, мокрим і червоним лобом і змученим чорним волоссям, що розсипалося по обличчю:

– Все. Все. Все. Та що ж це таке? Це нестерпно. Я більше не можу! Сил більше немає терпіти! Невже вони всі так страждали? Ще чотири години… чотири години. І попустить. Та пізно. Не допомагає! Що сталося – те сталося. Коли б не це, я б не дізнався…

– Ти про брата? – стражденно заламала руки Дарина, пригнічено дивлячись на справу своїх легковажних рук. – Та що тобі цей шизик? Зате тепер ти все знаєш! Медсестра – свідок! Од тебе відразу відстануть! – спробувала хоч якось утішити його вона. – Потерпи до ранку, і до ментів. А Марійку забудь. Тобі ще пощастило. Ти б бачив, що було з тими, хто моєї присухи з нігтів нанюхався! Гналися за мною, як недоумкуваті, по всій трасі. Дві аварії. Ледве жива залишилася…

Вона поривчасто підхопила і притисла до грудей дорогоцінного Пуфика, що хоробро кинувся на захист своєї хазяйки, і занурила ніс у її шерсть.

– Я ж говол-рила, – ніжно прогаркавила їй у вухо та. – Дл-руга стихія – merd. Повітл-ря неконтлольоване. Любов стає ненол-рмованою. Повітл-ряно-капілялний спосіб – чал-рівність тільки в замкнених пл-ростол-рах.

– А всього-на-всього – нігті, голубині яйця, травичка, перець та земля, – присоромлено виправдалася Дарина, дивлячись на зламану фігуру Мирослава.

– Яка земля? Звідки? – відреагувала оглушена Ковальова.

– Та тут, – зніяковіло пояснила Чуб, – в шафі в банці лежала. Мені Пуфик показала. Там цієї землі сто видів! З Байкового кладовища, з Лук’янівського, з Солом’янського, з Чорнобиля. І навіть прах чоловіка, померлого від нерозділеної пристрасті, у нас, виявляється, теж є.

– А що ще? Ще що там було?! – перебила її Марійка, раптом забувши враз про присушеного Мира. – Там були голки? Хвоя сосни була?!

– Була, – подумавши, пригадала Чуб. – А що таке?

– Вона його приворожила! – нестямно заголосила студентка. – Вона дала йому землю! Жартома. У мішечку. Вона – відьма!

Але Дарина, що ідеальним жіночим локатором визначила велику літеру в слові «його», прекрасно зрозуміла, хто «Вона».

– Прахова? – заперечливо хитнула Дарина головою. – Зовсім не обов’язково… Я знаю трьох дівуль, які хлопців поприворожували. Не так різко, як ми, звичайно, але теж продуктивно. Звичайні дівки. У нас же це на зразок народної традиції. Усі баби – відьми, так або інак…

– Ви! Ви всі! Всі ви! – розплющив очі Мирослав.

– Пробач, Мирчику! Пробач! – Дарина прохально витягнула губи в трубочку поцілунку. – Ти ж мені теж боляче зробив, але я тобі прощаю… Не пам’ятаєш, у нас у книзі немає протиотрути? – стривожено звернулася Чуб до Марійки. – Сил немає дивитись, як його ковбасить! – жалісливо повела вона очима в бік Красавицького, що зігнувся, немов скручений тяжкою різачкою в шлунку.

– Ніби щось таке було, – озвалася Ковальова. – Відсушка із трав, зібраних на Купала.

– Та до Купала він сам відсохне! – розлютилася Чуб.

– А де наша книга? – занепокоїлася Ковальова.

– Книгу взяла тл-ретя, – тихо муркнула Пуфик.

– Як узяла? – голосно скрикнула Чуб. – Це в неї що, ідея-фікс? Нав’язлива ідея книги красти? й що, першого разу було мало?

– Може, почитати хотіла… – припустила Марійка.

– Та якби ж вона читала ті книги, які цупить! Усе це не жарти! Чаклунство – не жарти, – захитала косами Дарина. – Тут усе на межі життя і смерті! Я уявляю, що з нею на рингу буде. Катя і так не Білосніжка, а тепер точно приб’є когось. І попередити не можна. Вона попереджала, що телефон відключить. Та й номер не дала…

– На рингу?

– Та в неї сьогодні поєдинок у приватному клубі.

– Клуб «Церцея»? На Пушкінській, поряд із «Бергоньє»?

– Із кафе «Дім Бергоньє»? – схвильовано перепитала Чуб.

– Із колишнім театром «Бергоньє».

– Нинішньою російською драмою? Так це одне й те саме. Завжди ти все ускладнюєш!

– Вона чекала на мене там! – ошаліла від власної безвідповідальності Марійка. – А я забула! Я зовсім забула! Потім таке закрутилося…

– Та ти зі своїм Врубелем узагалі вирубалася! Біжімо! Краще попередити її, інакше… – Дарина, не договоривши, перекинула Ізиду через плече і, схопивши свої пакети з «Сафо», помчала перевдягатись у ванну.

Марійка пригнічено подивилася на принишклого Мира. І зробила жахливе відкриття: в душі поміщається лише обмежена кількість почуттів!

Страх у Кирилівських печерах витіснив залишки домашнього скандалу. А Олег і Смугастий, що принизили її, миттєво забулися, знесені бурхливою зустріччю з Красавицьким. Але через велику кількість бурхливих подій, що тіснили одна одну, любов Мирослава так і не встигла пробратися в її серце. Їй просто не вистачило місця. І не лише їй.

Вона мусила хвилюватися за Мира, безжально вивернутого Дарининою присухою та зломленого існуванням божевільного брата; переживати за Митю, невинного й обдуреного, і за того, кого він уб’є, якщо його блакитні очі її обманюють; переживати за батька, який не може прийти до тями через смерть друга й сам покалічений обвалом; за