Василь Григорович Ян - Чінгісхан

Коли на золотих блюдах було подано різноманітні страви і Чан-Чунь взяв лише жменьку вареного рису і трохи в’яленого винограду, каган спитав:

— Святий мудрець! Давно я хочу дізнатися, чи нема в тебе таких ліків, щоб старого зробити молодим, щоб кволому влити нові сили? Чи не можеш ти зробити так, щоб дні мого життя текли безперервно, завжди і не знали б зупинки, як безперервно течуть води великої ріки? Чи нема в тебе ліків, що роблять людину безсмертною?

Чан-Чунь опустив очі і мовчки з’єднав кінці пальців.

— Якщо в тебе зараз нема таких ліків, — говорив далі Чінгісхан, — то, може, ти знаєш, як приготувати такі ліки? Чи ти вкажеш іншого мудреця і чарівника, якому відкрита таємниця, як стати безсмертним? Якщо ти приготуєш для мене такі ліки, щоб я міг жити вічно, то я дам тобі незвичайну, небувалу нагороду: я зроблю тебе нойоном і правителем великої області… Я дам тобі кінську торбу, повну золотих монет… Я подарую тобі сотню найвродливіших дівчат з різних країн!..

Чан-Чунь, не відповідаючи і не підводячи очей, став тремтіти, наче від сильного холоду. А каган усе спокушав його:

— Я збудую на твоїй горі небувалої краси палац, який можна бачити тільки у китайського богдихана, і в цьому чудесному палаці ти роздумуватимеш про високі речі… Мені навіть не потрібна молодість. Нехай я лишуся таким старим і сивим, як зараз, але я хочу багато років, без кінця краю тримати на своїх плечах велику Монгольську державу, яку збудував я сам своїми руками…

Каган мовчав і палючим, пильним поглядом втупився у виснажене обличчя мудреця. Той зіщулився і, скоса поглядаючи на грізного кагана, заговорив тихо:

— Нащо мені золото, коли я люблю гори, тишу і роздуми? Чи можу я управляти цілою областю, коли я не знаю, як управляти собою? Всіх прекрасних полонених дівчат видай заміж за благонравних юнаків. Мені не потрібний палац, — роздумувати я можу, стоячи на камені… Я вивчав усі наймудріші книги, які були написані найзнаменитішими китайськими вченими, і для мене більше нема таємниць. Я можу сказати тобі точну істину: є багато засобів, щоб збільшити сили людини, вилікувати її хвороби і оберігати її життя, але нема й не було ліків, щоб зробити її безсмертною…

Замислився Чінгісхан і, схиливши голову, довго мовчав. Перестали скрипіти очеретинки переписувачів, що заносили до книги слова розмови. Чути було тільки потріскування спливаючих воскових; свічок. Нарешті каган сказав:

— У наших монгольських сивоголових є приказка: «Той, хто каже правду, вмирає не від хвороби», — хто-небудь від злості прикінчить правдивого передчасно… Ось чому всі люди намагаються нагромадити гори брехні… А ти, мудрий старик, який проїхав десять тисяч лі, щоб побачити мене, ти один не побоявся сказати правду, що засобу стати безсмертним — нема! Ти щиросердий і правдивий. Якщо в тебе є просьба, — говори! Обіцяю її виконати.

Чан-Чунь з’єднав долоні і схилився перед каганом.

— У мене просьба лише одна, і я приїхав через сніги, гори і пустелі, щоб сказати її тобі, — припини свої жорстокі війни і скрізь серед народів установи доброзичливий мир!..

Брови Чінгісхана переламались, потім зсунулись. Обличчя скривилося. Задихаючись, він став кричати так, що у переписувачів очеретинки заплигали по паперу.

— Щоб скрізь встановити мир, потрібна війна!.. Наші старійшини в степу недарма вчать: «Тільки коли ти заб’єш свого непримиренного ворога, то і вдалині і поблизу стане спокійно…» А я не розгромив ще мого давнього ворога, тангутського царя Бурханя! І друга половина всесвіту ще не під моєю п’ятою… Чи можу я це терпіти? Хоча ти і мудрець, але твоя просьба не ділова! Такими просьбами нас більше не обтяжуй!

Чінгісхан підвівся і, вчепившись в бильця трону, тремтячи від люті, прошипів:

— Дозволяємо вийти!

Зиму цього року Чінгісхан провів біля Самарканда. Він не любив тісноти міст і жив у монгольському таборі.

Спочатку випадало багато дощу, так що вся земля наситилася водою і проїхати стало важко. Потім часто випадав сніг, і настав такий холод, що багато коней і волів замерзло і валялося по дорогах.

Мудрець Чань-Чунь жив у колишньому заміському палаці хорезм-шаха «Кек-серай», оточеного садами. Там старий писав вірші. До нього юрбою приходили голодні селяни, в яких монгольські воїни забрали все майно, худобу, дружин і дітей. Чан-Чунь роздавав надіслану Чінгісханом їжу і сам варив для прохачів кашу.

Коли Чінгісхан, бажаючи перемінити стоянку табору, наказав війську вирушити з Самарканда до річки Сейхун, то, з його веління, стара цариця Хорезму Туркан-Хатун, мати шаха Мухаммеда, весь колишній гарем шаха й інші знатні полонені жінки стояли вздовж дороги, якою посувалися монголи; доки всі воїни не проїхали мимо, вони голосно співали, оплакуючи загибель держави Хорезму.

На початку року Барана (1223) табір Чінгісхана розташувався на правому березі ріки Сейхун. Сюди прибули на курултай викликані Чінгісханом його сини: Джагатай, Угедей і Тулі, крім старшого гордого і непокірного сина Джучі. З синами, ханами і головними воєначальниками Чінгісхан радився про план завоювання протягом найближчих тринадцяти років усіх західних країн, аж до Останнього крайнього моря.

Табір Чінгісхана був розташований серед садів, покинутих населенням, яке розбіглося навтіки. Сюди у великій кількості спускалися з ближніх гір кабани. Чінгісхан любив полювати на них, поражаючи їх з коня списом і стрілами.

Одного разу він погнався за дикими свиньми, його