Варткес Арутюнович Тевекелян - Рекламне бюро пана Кочека

долю чехословацького народу і всієї країни до рук фюрера та німецького рейху…» Гаха розумів, що підписати такий документ — значить ганебно зрадити свій народ, але він не мав волі чинити опір. Гаха був у напівнепритомному стані. Йому зробили укол, і, зрештою, він поставив свій підпис під документом.

Так було перегорнуто ще одну сумну сторінку в трагічному літописі тих років.

На черзі — питання про Данціг.

Вимагаючи приєднання Данціга до Німеччини, а також права на будівництво власної транспортної магістралі через «Польський коридор», гітлерівці обіцяли Польщі як компенсацію частину Радянської України.

Реакційна кліка, що визначала політику тодішньої Польщі, відмовилась од допомоги Радянського Союзу і стала на шлях відкритої зради національних інтересів польського народу.

7 квітня 1939 року італійські війська окупували Албанію. 28 квітня німецький уряд оголосив, що розриває англо-німецьку морську угоду й анулює німецько-польський пакт про ненапад. 22 березня литовські правителі з важким серцем віддали Німеччині Мемельську область з портом Мемель (Клайпеда) на Балтійському морі. За день по тому Румунія підписала угоду, за якою підпорядковувала свою економіку інтересам німецької промисловості. Гітлер заявив також претензії на колишні німецькі колонії, захоплені Англією та Францією після світової війни, і висунув територіальні вимоги до Польщі.

Щоб відвернути німецьку агресію, Радянський уряд наполегливо пропонував західним державам створити систему колективної безпеки. Англійський уряд змушений був піти назустріч радянським пропозиціям, головним чином для того, щоб заспокоїти громадську думку своєї країни.

Почалися тривалі й марні англо-франко-радянські переговори…

У цей час до Берліна приїхав Стамбулов і розповів Василеві, що англійці ведуть переговори не тільки з Радянським Союзом, але й з Німеччиною, причому німці, хоч і не роблять із цього великого секрету, проте змісту переговорів не розкривають.

— «Батько» просив передати вам, що дуже важливо знати подробиці цих переговорів.

Передусім Василь звернувся до Вебера. Однак той ухильно сказав:

— На жаль, у цьому я нічим не можу вам допомогти…

— Але ж ви працюєте в міністерстві закордонних справ, хоч і в консульському відділі. Невже у вас немає друзів, знайомих, у яких ви могли б дізнатися, хто з керівних державних діячів веде тут переговори і про що? Це вкрай важливо!

— Ні, не можу, — була відповідь.

Відмова Вебера занепокоїла Василя: що це — боягузтво чи бажання відійти від небезпечної діяльності?..

Браун і раніше ніколи не бралася добувати документи, що не проходили через її руки. Кольвіц взагалі тут нічого не міг зробити: дипломатичні переговори — це не його відомство. Лишався тільки Отто Лемке.

Василь запросив його до себе.

— Любий Лемке, ми з вами давні знайомі й маємо всі підстави довіряти один одному. В мене є до вас прохання або, якщо хочете, ділова пропозиція. Мій шеф дізнався, що англійці ведуть подвійну гру: почали переговори з росіянами в Москві про створення системи колективної безпеки, яка, по суті, спрямована проти Німеччини, і водночас домовляються з керівними німецькими діячами про можливість англо-німецького союзу. Шеф вимагає, не знаю для якої мети, докладної інформації. Чи могли б ви допомогти мені в цій справі? Розумію, завдання досить складне, грошей я не пошкодую.

— Відвертість за відвертість: мені зовсім байдуже, для чого і для кого потрібні вам ці відомості! — посміхнувся оберштурмбанфюрер. — Тож не завдавайте собі клопоту, пояснюючи все… Те, про що пише ваш шеф, правда. Англійці завжди любили вести подвійну гру, але дзуськи — нашого фюрера не перехитруєш! Зовсім недавно я чув, як Розенберг казав Гессові в приймальній Гітлера, що англійці ніколи серйозно не думали домовлятися з росіянами — вони бояться більшовиків, як чорт ладану. А затіяли цю гру, щоб спіймати нас на гачок. Розенберг знає всі подробиці того, що робиться і говориться на цих переговорах із англійських же джерел… Признатися, я не цікавився переговорами англійців тут, у нас у Берліні, і звичайно ж не маю ніяких документів. Отже, я повинен зв’язатися з потрібними людьми, зробити деякі витрати…

— Я ж сказав вам, що грошей не пошкодую, — нагадав Василь.

— Розумію. Але ви знаєте, я люблю в усьому ясність. Яку суму ви могли б асигнувати на це діло?

— Краще, якщо ви самі назвете цифру.

— Три тисячі американських доларів. Без торгу, добре?

— Торгуватися не буду, хоч і дорогувато… Можу дати вам зараз тисячу доларів як аванс, решту потім. Майте на увазі, що відомості ці мені потрібні негайно. Ну, скажімо, за три дні. Бо, після того як опублікують комюніке про завершення переговорів, наші з вами відомості нікому не будуть потрібні.

— Комюніке? Ніякого комюніке не публікуватимуть! Ви забуваєте, що англійці продають не тільки росіян, але й своїх союзників — французів, Польщу теж. Щодо строку, то раніше ніж за три дні я нічого не встигну зробити.

— Через три дні, надвечір, жду вас тут. А тепер — чарочку коньяку. А втім, ні, краще дам вам дві пляшки чудового грецького коньяку «Метакса», і ви розіп'єте їх з друзями! — Василеві огидно було бачити в себе дома п'яну фізіономію есесівця.

Проводжаючи Лемке, він спитав:

— До речі, яке враження на гестапівців справило те, що я прогнав Глауберга?

— Його мало не посадили за те, що він такий ідіот і поводився як хлопчисько. Після спроби зробити у вас обшук, берлінські гестапівці дістали прочухана од високого начальства. Їм наказано бути з вами обережнішими. Тож спіть спокійно!

— Я й так сплю спокійно!..

У маленькій наріжній кімнаті, — це був Василів робочий кабінет, — на нього чекав Стамбулов.

— Ну як? — спитав болгарин.

— За три дні матимемо потрібні відомості, а може і деякі документи. Раджу вам, щоб уникнути якихось випадковостей, ці три дні не виходити на вулицю. Живіть у нас, відпочивайте…

У призначений час Лемке сидів у вітальні напроти Василя, пив маленькими чарочками коньяк і розповідав. Час від часу він діставав з кишені документи, що потверджували його слова, і передавав їх Василеві.