Кріс Тведт - Коло смерті

— Так. Його знайшли на дорозі до Квамскоґена. З'їхав з шосе й зірвався униз з п'ятдесятиметрової скелі. Нелегко було помітити покалічене авто з дороги.

Між нами запала тиша.

— Нещасний випадок? — втрутився молодий адвокат з бізнесових питань.

Рюне знизав плечима.

— Кажуть, на асфальті не було гальмівного сліду, але хтозна…

— Навіщо він це зробив? — запитав адвокат. — Я мав на увазі, навіщо сфальшував докази? Він був чудовим юристом, хіба ні? Однаково його кар'єра на тому б не припинилася…

Усі погляди звернулися до мене, наче я знав відповідь. Але я тільки похитав головою.

— Не знаю. Він був амбіційною людиною. Може, занадто квапився видертися кар'єрною драбиною нагору. У кожному разі готовий був переступити мій труп, аби врятувати свою репутацію і кар'єру. А може, усе починалося зовсім інакше. Можливо, він так само, як і Ґюннар Скейє, щиро був переконаний у винуватості Арона й будь-якою ціною прагнув завадити йому вбивати знову. Усе могло бути саме так…

На мить усі замовкли, а тоді знову заговорив молодий адвокат-економіст. Видно, ніяк не міг втримати язика на припоні.

— Але ж яке падіння! З вершин влади в дослівно найглибше провалля. Як у стародавній грецькій трагедії. Бідолаха!

Я знову похитав головою.

— Він собі на це заслужив. Якщо не за наругу наді мною, то принаймні за те, що без тіні вагань вчинив з Ґерд Ґарсгол.

— З ким?

Ніхто вже не пригадував, хто це така.

— Байдуже, — відповів я.

На власному досвіді я переконався, як легко втратити адвокатську ліцензію і як важко її повернути. Усі медїі тільки й говорили про моє професійне воскресіння і про ганьбу Ульва Ґармана та його безславну загибель. Не було, мабуть, в усій країні людини, яка б не знала, що я став жертвою змови, і вже ніхто не сумнівався у моїй невинуватості. Та, видно, цього було недостатньо для асоціації адвокатів. Вони вимагали формального завершення судового процесу, перш ніж розглядати питання про повернення мені адвокатського титулу.

А справа моя ще не була завершена. Спершу вона мала повернутися з суду до прокуратури. На це потрібен час. Підозрюю, суддя Єва Ґрангейм не дуже добре уявляла собі, що робити з карною справою, на розгляді якої прокурора було викрито як злочинця, і той собі мовчки почимчикував з судової зали.

Потрапивши нарешті до прокуратури, справа відлежувалася ще там. Вочевидь, ніхто з колишніх колег Ульва Ґармана не бажав або не міг взятися за неї. Я дзьобав їх і штрикав, спершу нагадуваннями телефоном, потім — у письмовій формі. Намарно. Зрештою, зателефонував Рюне Сеймові і наскаржився.

— Зустрінемося завтра о дванадцятій перед прокуратурою, — сказав він.

Обличчя головного прокурора Кільберґа мало цілком нейтральний вираз, але розмовляв він винятково з Рюне Сеймом, не зі мною.

— Звісно, ми опрацюємо справу якнайшвидше, — сказав він. — Але спершу треба її відіслати в поліцію для дорозслідування, а ваш клієнт повинен змиритися з тим, що його справа така, як і всі інші, і не є пріоритетною.

Я пообіцяв Рюне тримати язика на припоні, однак слова не дотримав і відразу зірвався.

— Чому ви не відповідали на мої звернення? А ще мені цікаво, якого дідька ви, пане Кільберґ, у розмові уникаєте дивитися на мене чи називати мене на ім'я, звертаючись у третій особі, ніби мене тут і не існує зовсім. Можна подумати, я вчинив якийсь переступ, але нічого подібного не було. Це прокурор вашої контори стільки разів порушував закон, що годі собі й уявити, виваляв мене в болоті, намагався зруйнувати моє життя і кар'єру, і йому це майже вдалося! То, може, спуститеся з небес до елементарної людської порядності! Га?

Доки я говорив, Кільберґ поступово наливався багрянцем, якоїсь миті я навіть злякався, що він лусне. Тоді б принаймні вперше хтось побачив, як він втрачає самовладання. Але цього не сталося. Натомість Кільберґ схилив голову й процідив крізь зуби:

— Даруйте, пане Бренне. Звісно ж, ви маєте рацію…

Рюне повернувся до мене.

— Ти обіцявся не пащекувати, Мікаелю. Я, до речі, сам збирався усе це сказати. Послухайте, пане Кільберґ, я наполягаю, щоб ви відкликали звинувачення проти Мікаеля завтра ще до дванадцятої…

— Я ніяк не можу…

— …якщо ваша контора не хоче знову красуватися на перших шпальтах усіх газет країни з звинуваченнями у затягуванні процесу як акту помсти Мікаелеві Бренне. А ще я вимагатиму компенсації за моральну шкоду, яка сягне астрономічних розмірів.

— Усе зовсім не так, як…

— Можливо, й не так, але журналістам сподобається, — Рюне підвівся, я — теж. — І, пане Кільберґ… ваша контора в боргу перед Бренне. Не кажу, що я підозрюю