Станіслав Стеценко - Чорна акула в червоній воді

зробивши якийсь неймовірний акробатичний пірует, на який людина здатна хіба що в екстремальній ситуації, вона вислизнула, але один встиг ухопити її за край спідниці. Дівчина рвонулася, спідниця тріснула по шву. Побігла вулицею. Та була на високих підборах, і другий швидко її наздогнав, штовхнув у спину і звалив на асфальт. Але й перший був поряд і не збирався поступатися. Вони зчепилися, впали і заходилися качатися в пилюці, духопелячи одне одного.

Я не герой і, посиплю голову попелом, пройшов би мимо. Занадто вже багато сьогодні мав пригод на свою голову. Але боюся, що провінційне місто Ч. занадто тісне. У відблисках полум’я, що освітили дівоче обличчя, я раптом відчув, що бачив її раніше. І не пізніше, ніж сьогодні вранці біля кафе «Ярославна». То була вона, моя дівчина-ельф. Тому більше нічого не зважував. Дістав пістолета, виступив із-за рогу і пальнув у крону дерева над тими півнями. Обидва миттю підхопилися і, побачивши в моїх руках пістолет, кинулися навтьоки.

Вона сиділа на бруківці. Чудові темні кучері до пліч були скуйовджені, як після сну з кошмарами. Марно намагалася запнути розірвану по шву спідницю. Панчохи в неї були не традиційно-остогидлі чорні, а нормального тілесного кольору. Вдягнена в темний костюм і білу блузку — одяг, що носять секретарки великих начальників. Словом, дівчина, яку ти не проти одного разу якось у неділю запросити в кіно. Або й не тільки в неділю і не тільки в кіно. І не одного разу.

Я підійшов, подав руку. Вона простягнула мені свою, але зразу ж відсмикнула. Я знизав плечима і хотів іти.

— Гей, куди ви? — вона тієї ж миті схопила мене за рукав і збуджено заторохтіла. — Підождіть, ну що за жахливий день! Мене вже тричі намагались згвалтувати. Ви нащо натягли на носа светра?

Певно, я був схожим на бандита з американського вестерну, бо відпустила мій рукав і позадкувала, але її зупинив радіатор таксі:

— Може, теж накинетеся на мене?

Я знову зібрався йти. Або зробив вигляд, що зібрався.

— Та стійте ж! — вигукнула вона. — Якщо не будете рвати на мені одягу або тягти в кущі, то, може, відвезете додому? Інакше якийсь із цих маніяків неодмінно добереться до мене.

Чи одвезу я її?! Та якщо попросить, можу зараз же влаштувати катання на левах у міському зоопарку. Атракціон «Стів на левові — смертельний номер!» Лише раз і лише для… Я не знав, як її звати. Спитав, та вона не відповіла, підозріло подивилась і перепитала, чи не претендую на неї в сексуальному плані. Цікаво, невже думає, що для такого роду занять потрібне її ім’я? Як міг, запевнив її в своїй цілковитій лояльності. І вона начебто заспокоїлася. Я сів за кермо і подумав, що коли так, то мушу сам дати їй ім’я. Але яке? Звісно, вона не Дебора. «Дівчина-ельф» або «Дівчина-ніякого-сексу», — ось як я її назву.

Ми їхали зі швидкістю кілометрів сорок, обминаючи розбиті шафи, стільці і ліжка, які, мабуть, викинули з горішніх поверхів.

— У мене нежить, — вона відняла руку від обличчя, і я помітив хусточку, якою вона затискала носа. Сама не здогадуючись, використала її, як я светра. — Що це за чортівня діється навкруги?

Я знизав плечима. Може, хтось у цьому місті знав про це, але тільки не я.

— Почалося ще на роботі, — продовжувала вона. — Я поливала в шефа квіти. Залізла на стола. Він підійшов і включив настільну лампу. Я глянула вниз. На столі лежало скло, і коли горіло світло, все було видно, як на долоні. Ти зрозумів, про що я?

Я признався, що не дуже.

— Бовдур, коли увімкнути лампу, у склі видно все, що в мене під спідницею. Я почала спускатися, та він схопив мене, штовхнув на стіл і почав роздягати. Жах! Такий зразковий сім’янин, має двох дорослих дочок. Я вдарила його настільним календарем і втекла. А ввечері поїхала на залізничний вокзал зустрічати подругу. Я стояла на пероні, а поряд палив цигарку залізничник у червоному кашкеті з жовтим прапорцем у руці. Запитала його про поїзд, а він сказав, що всі поїзди стоять за дамбою, бо дамбу обстрілюють із гармат. І чекати — марна справа. Такий чемний, усміхнувся мені, все пояснив.

А потім з’явився жовтий туман. І оповив усе навколо. Мені стало недобре, і я затисла хусточкою носа. Той залізничник дивився на мене, як…

Вона могла не пояснювати, як він дивився. Неважко було здогадатися.

— Не можу навіть пояснити. Наче зібрався з’їсти живцем. Через туман не було нічого видно. Пам’ятаю лише його обличчя з палаючими очима. Спробував схопити мене. Я кинулася до залу чекання. А там… жах! Це нагадувало безкінечний порнофільм. Там усі займались коханням! На стільцях, стосах валіз… Побігла по сходах нагору. Але він наздогнав мене на другому поверсі і замкнув у відеосалоні. Ввімкнув якийсь фільм — суцільне насильство і секс. Роздягнувся — жах, жах! Примусив мене зв’язати себе і вимагав, щоб я шмагала його ременем. Я прикинулася, що погоджуюся. Зв’язала його, потім знайшла в кишені ключа і втекла.

Вона врешті заспокоїлася і, зіщулившись, мовчки сиділа в своєму кутку, мабуть, гадаючи, які ще жахи випадуть сьогодні на її долю. «Не хвилюйся, — подумки порадив я. — Сьогодні вже не буде нічого. Я про це потурбуюся. Нічого. Чи майже нічого».

По Смілянській нам назустріч, у напрямку аеропорту, промчали дві чорні «Волги» і слідом за ними — ще дві. Якийсь голодранець вискочив із тіні і, дико закричавши, кинув їм услід каменя. Вгорі засвистіло, свист швидко перетворився на виття, я інстинктивно пригнувся, і автомобіль, звісно, в’їхав у найближчу вітрину. Водій із мене кепський.

Позаду гримнуло, виріс кущ вибуху,