Деніел Джеймс Браун - Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна

Протягом багатьох десятиліть його батько відчував, що для досягнення успіху в Америці необхідно було приховувати суттєвий елемент його самобутності від своїх друзів, сусідів і навіть від власних дітей. Боббі виховали в переконанні, що до кожної людини потрібно ставитися відповідно до її дій і її характеру, а не слідуючи стереотипам. Сам батько навчив його цього. Тепер для хлопця стало пекучим одкровенням, що батько не почувався досить безпечно, щоб самому жити за цією простою настановою, що він болісно приховував свою спадщину, тримав її в секреті, як щось, чого треба соромитись, навіть в Америці, навіть від свого власного улюбленого сина.

На 9 липня Нью-Йорк пікся у найбільшій спеці в американській історії. Протягом місяця нечувані температури випалювали Захід і Середній Захід. Навіть жахливе літо 1934 року не було таке згубне. Тепер купол спеки поширився від узбережжя до узбережжя і далеко на північ Канади. Три тисячі американців загинули від спеки того тижня, 40 із них — у Нью-Йорку.

Проте американська олімпійська команда з веслування на восьмивесельних човнах була такою незворушною, наскільки це можливо. Кожного дня вони сідали в човен і прямували в приватне затишне місце для відпочинку Спортивного клубу Нью-Йорка, острів Гекльберрі, розташований за півтора кілометра від острова Траверс у прохолодних водах Лонг-Айленд Саунд. Острів був п’ятьма гектарами раю, і хлопці закохалися в нього з моменту, коли висадилися зі свого катера на пляжі в одній із його численних невеликих гранітних бухт, натягнувши на голови індіанські пов’язки з пір’ям індика, які одягали члени клубу, відвідуючи це місце. Вони стрибали з кам’яних уступів, занурювались у прохолодну зелену воду протоки, плавали, борюкалися, а потім розтягувались на теплих пласких гранітних плитах, засмагаючи до коричневого кольору, перш ніж знову пірнути назад у воду.

Чак Дей палив «Лакі Страйк» і травив жарти. Роджер Морріс сонно лежав поруч, роблячи сердиті зауваження щодо шкідливої звички Дея. Горді Адам задовольнявся тихим лежанням на сонці у своїй індіанській пов’язці. Джо побрів вивчати геологію острова, відкриваючи льодовикові борозни, витравлені в граніті. Боббі Мок спробував організувати якусь діяльність, підганяв хлопців до цієї затії і був безцеремонно схоплений і вкинутий у воду 3 чи 4 рази за своє чіпляння. Усі вони тут почувались у своїй тарілці, невимушено і легко. З морем і лісом під рукою, вони були у своїй стихії, так як ніколи не могли би бути в Манхеттені зі всім його блиском і шиком.

На 3-й день Ел Ульбріксон поклав край їхньому плаванню. Він був твердо переконаний, що будь-який вид фізичних вправ, окрім веслування, був шкідливий для веслярів — це розробляло неправильні групи м’язів.

Нарешті прийшов час пакувати речі та готуватися до подорожі в Німеччину. 13 липня Покок наглядав за хлопцями, коли вони обережно завантажили 19-метровий «Husky Clipper» на довгу вантажівку і з поліцейським ескортом провезли його через серце Нью-Йорка до пірса номер 60 на річці Гудзон, де пароплав «Манхеттен» готували до відплиття через 2 дні. Покок проводив свої дні на острові Траверс, ретельно шліфуючи корпус човна, а потім наносячи морський лак шар за шаром та поліруючи кожен шар до тих пір, поки корпус не засяяв. Це було не просто питання естетики. Покок хотів одержати човен, що має днище для максимально можливої швидкості, яку тільки він міг надати йому. Частки секунди могли змінити хід справи в Берліні.

Коли вони зупинились неподалік від «Манхеттена», Покок виявив, що причал був безладним скупченням офісів, складських ангарів, штабелів вантажів і перекритих навісами проходів для пасажирів. Він і хлопці були відповідальні за власноручне завантаження човна на корабель і швидко виявили, що не було достатньо вільного місця для виконання маневру з їхнім довгим судном, щоб розмістити його в позицію для підняття на борт. Усі вони були у краватках з нагоди прийому, після якого мала відбутись вечеря в готелі «Лінкольн». Несучи човен над головами у задушливій, вологій спеці, вони ходили обережно, але стомлено вздовж і впоперек причалу майже годину, дивлячись вгору на великий червоний корпус корабля і пробуючи розв’язати це складне завдання різними способами, які лишень могли придумати.

Нарешті далеко на причалі хтось помітив багажний жолоб, що спускався під кутом 60 градусів до рівня вулиці. Вони обережно вставили носовий кінець човна в жолоб і, повзучи накарачках, поволокли його вгору на прогулянкову палубу. Звідти, тримаючи його високо над головами під похилим кутом, вони підняли човен на шлюпкову палубу, прив’язали його, накрили брезентом і надіялися та молилися, щоб ніхто не сплутав його з лавкою і не всівся на нього. Після цього вони поспішили на прийом, дуже запізнюючись і стікаючи потом.

У готелі «Лінкольн» вони офіційно зареєструвались в AOK і вперше опинилися серед інших олімпійців у холі. Гленн Каннінгем теж був там, одягнений в елегантний сірий костюм і яскраво-жовту краватку. У кутку кімнати фотографи приперли до стінки Джессі Оуенса, одягненого в молочно-білий костюм, і умовили його позувати із саксофоном. «Коли я дам відмашку, — сказав один із фотографів, — подуйте в цю штуку». За командою Джессі подув. Інструмент видав довге, свистяче зітхання. «Краще йдіть перевірте свої шини, Джессі, це звучало як прокол», — пожартував хтось.

Прогулюючись холом, хлопці Вашингтона усвідомлювали, що вони, можливо, не найвідоміші люди тут, не найшвидші в ногах чи навіть не найсильніші, але, за винятком Боббі Мока, вони були, напевно, найвищими. Потім вони зустріли Джо Фортенберрі зростом 2.07 метра і Вілларда Шмідта зростом 2.10 метра з першої в історії олімпійської баскетбольної команди США. Коли він підійшов, щоб потиснути їм руки, і вони спробували подивитися Шмідту в очі, навіть Обрубок МакМіллін зрозумів, що ризикує отримати розтягнення м’язів у шиї. Боббі Мок навіть не намагався. Він зрозумів, що потребував би для цього драбини.

Наступного дня була купа справ — забрати їхні олімпійські акредитаційні посвідчення і німецькі візи, запастися в останню хвилину всякою всячиною, купити дорожні чеки. Джонні Уайт не знав, що він збирається робити з грошима