Роман Іванович Іваничук - Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994

носа б’є червоний фонтан; «это привычная картина, керя, зимой здеся замерзлые лежат, как бревна, слава Богу, настало лето, ужо и не темнеет… Эх, Воркута ты, Воркута, дальняя планета: десять месяцев зима, остальное лето!..»

«А ты хохмач, браток, – гостиницу спрашиваешь. Тут такие гостиницы, что лучше не суй носа. До завтра перебудешь у меня, а завтра твой братан все устроит, они же дружны между собой, сволочи», – говорив Вова, коли ми вже під’їжджали до Воркути.

Я не перечив і таким чином опинився у блатній компанії. Було навіть цікаво: увечері до Вови прийшли «кореші» з гітарами, пили, до півночі співали «Здесь, под небом чужим» і плакали, потім грали в карти й матюкали на чім світ радянську владу. Я сп’янів і звалився на брудний матрац, що лежав на долівці, втямив лише перед тим, як провалитися в сон, що треба лежати долілиць: у підштанцях були зашиті мої гроші…

Коли прокинувся, в кімнаті нікого не було, а двері – замкнуті. Я стривожився, але не залишалося нічого іншого – лише чекати. Перевірив документи: ста карбованців, вкладених у паспорт, не було. Я занепав духом: пропала та дрібка грошей, що залишилася мені на харч.

Втім, відчинилися двері, Вова втягнув до кімнати побитого до крові «кореша», пошпурив на стіл сто карбованців, потім повернув побитого до дверей і виштовхнув на сходи.

«Сволочь, – сплюнув Вова. – Ишь та, ишо заманывает: взял, мол, малость в интеллигентика на похмелку… А ты ж гость мой! Господи, какая мразь… Но не серчай, браток».

І мені полегшало на душі. Так гарно полегшало: адже таки можна, можна зберегти честь і серед такої потолочі!.. Я відкинув усілякі непевні думки щодо Євгена: його ж виховував той самий батько, що й мене, і відбуває він каторгу серед політичних. Якщо Вова уцілів духовно в злочинному світі, то що вже говорити про Нуська!

У табірному бюро я отримав дозвіл на побачення, що мало відбутися лише наступного дня, тож мені нічого не залишалося іншого, як ночувати на вокзалі. Жахливо брудний з дороги, я зайшов до лазні, що навпроти шахти «Капітальної». Коли вийшов – сонце, яке весь час кружляло по небі, мов навіжене, вже котилося на заході понад обрієм, й це означало, що настає вечір, тобто кінець робочого дня.

Пронизливо загули на копрах гудки… І тут почувся собачий гавкіт: лютий, завзятий, ніби десь там, серед шахтових споруд, зустрілися дві тічні стаї й гризуться за самиць, впиваються іклами один одному в горла, шарпають, розривають, з’їдають; я не міг збагнути, що це означає, мене пройняло почуття небезпеки. Хотів був повернутися назад до лазні, але побачив, що на дерев’яних хідниках зупиняються чомусь перехожі; вони були збуджені й зацікавлені, як ті роззяви на першотравневих демонстраціях.

І врешті я уздрів…

З нутра шахтових забудівель вирушала колона одягнутих у чорні роби й бушлати людей з білими номерами на кашкетах, руках, спинах і колінах; попереду колони і з боків ішли з автоматами напереваги охоронники, які тримали на поворозках запінених і лютих вівчарок; чулися покрики, лайка, і вряди-годи виразно лунала команда: «Шаг влево, шаг вправо – стреляю без предупреждения!»

То йшли в’язні з роботи в бараки. Усі вони були начебто однакові на вигляд – безликі, сірі й знеособлені; оточені з усіх боків охоронниками й собаками, що гарчали, вили й кидалися на крайніх, чорні прямокутні колони гримотіли по бруку кирзаками й заходили у відкриту пащу залізних воріт, за якими на безмежжі тундрового простору протяглося місто бараків; тим колонам не було кінця, в’язні йшли тисячами, а може, й десятками тисяч, і десь серед них мусив бути мій брат. Та як я зміг би в цій безликій масі його догледіти; я стояв геть стетерілий, бо ніколи навіть думки не допускав, що так багато може бути на світі невільників – і не за часів фараонів чи монгольської навали, не в оспіваних ясирах, яких гнали до Перекопу кримські татари, а нині – після розгрому німецького фашизму, під час відбудови зруйнованих війною міст, в епоху університетів, творчих організацій, за життя Михайла Шолохова, Максима Рильського, Еріха Ремарка, в еру найвищого розвитку людського мозку – розщеплення атомного ядра!

Я не міг зрозуміти, навіщо державі стільки в’язнів, й коли усвідомив, що така їх кількість знаходиться лише на шахті «Капітальній», а подібних шахт й інших промислових об’єктів тисячі й тисячі, то здалася мені держава, основою якої є тюрма, абсурдною, примарною, навіть не державою – суцільним концтабором, що не має ніяких підстав для тривалого існування.

Але ж хто створив цього гігантського й потворного державного покруча, хто?..

І в цей мент спала мені полуда з віч: творцем його був Лєнін! Не Сталін, а саме Лєнін, в якому я, свідомо обманюючи себе, дошукувався елементів людяності. І я назавше втоптав задраповане флером гуманізму злочинне ім’я в грязюку, замішену ногами каторжан.

Не так давно, коли я ґрунтовно студіював Біблію, готуючись до праці над романом «Євангеліє від Томи», прочитав у Апокаліпсисі пророцтво загибелі цивілізованого світу, висловлене в алегорії:

«І бачив я іншого звіра, що виходив із землі і мав два роги, немов агнець, а говорив, як дракон. Хто має розуміння, той нехай злічить число звіра, бо це число людське, а ім’я йому 666». Я довго розгадував цю загадку, і врешті дійшло до мене розуміння. Склав із сірників число 666, змішав і почав з них виписувати ймення: Нерон, Батий, Гітлер, Сталін. То не вистачало сірників, то залишалися. Та врешті постало переді мною ім’я звіра: ЛЄНІН.

І я заспокоїв себе думкою, що ми вже пережили апокаліпсис; комуно-фашистське