Роман Іванович Іваничук - Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994

В армії почав писати прозу: для новел вибирав здебільшого інтимні теми, у повістях заглиблювався у передвоєнне минуле, яке зафіксувалося в моїй дитячій пам’яті, – ті перші спроби були вправлянням у письменницькій каліграфії, – і майже нічого написаного в армії не опублікував; я старанно виробляв власний стиль і шукав точки опори, яка дала б мені можливість зупинитися й спокійно глянути на світ, який мене оточує, й збагнути, що і як можу в ньому вчинити.

Служба у післявоєнній совєтській армії, в якій панувала ейфорія переможців, зарозумілість, зверхність, нахабність сильного, ніяк не сприяла тому, щоб у моїй душі могла зародитися хоча б зернина надії на тогочасне здобуття незалежності; навпаки – ті рештки сподівань повсякчас і щораз то швидше вмирали разом з останніми бункерами УПА. Героїчна смерть наших бійців, масові арешти й депортації цивільного населення, моральні злами деяких борців, які потрапляли в більшовицькі лабети, аж ніяк не вселяли оптимізму, а все-таки він животів у мені, й саме він спонукав мене вибрати – з виглядом «облудної покірності», як мовив Іван Франко, – шлях лояльності. Імперія стояла міцна, як мур, українська революція розбилась об нього остаточно – підпільних структур для боротьби більше не існувало, тож залишався єдиний, легальний, спосіб протесту. Та, щоб не знеособитися й не стати зомбі, сліпим знаряддям в окупанта, ми, які вибрали цей шлях, мусили знайти для себе опертя саме в більшовицькій ідеології. Такою опорою став для мене, і не тільки для мене, Лєнін.

Ну, не скачіть, не накидайтеся на мене, шановні мітингові патріоти, не кажіть, що ви завжди ототожнювали усіх більшовицьких лідерів з бандою терористів; ми ж з вами певний час – за хрущовської відлиги і навіть під час перебудови Горбачова – диференціювали їх: ось це Бухарін, а це Сталін, це Риков, а це Молотов, а Скрипника всі ідеалізували, правда ж? Ну, а за Леніна, в писаннях якого можна було знайти чимало проукраїнських демагогічних фраз, ми таки чіплялися; ми з ними йшли, як з перепусткою, у стан ворога, і хоч мені за «валенродизм» перепало з усіх боків, я ще раз кажу: будьте чесні і згадайте, як ви, ніколи не вірячи в геній Леніна, спекулювали його псевдодемократичним фразерством!.. А втім, і творцеві цього терміна Адамові Міцкевичу перепало від самого Івана Франка, й, треба сказати, вельми несправедливо.

Аргументувати свою незгоду із сталінізмом в умовах тоталітарної системи, залишаючись при тому на волі, можна було тільки ленінською фразеологією, та й за це чіпляли ярлик ревізіоніста, ну а хто б наважився тоді використовувати для протесту історію Грушевського або вчення Липинського? Та що говорити – згадаймо нашу першу просвітянську конференцію у Львові 1989 року, на якій виголосив доповідь Михайло Косів, – у кого міг би виникнути сумнів щодо національної порядності цієї людини? – й вона мала назву «Порадимося з Леніним»!

Проте гра з ленінізмом несла з собою потужну й тиху загрозу: помимо нашої волі (таке відбулося й зі мною в молодості) гуманний імідж вождя непомітно, проте методично туманив голови українській інтелігенції, і, хоч ми всі знали, хто задушив УНР, хто потопив чорноморський флот, хто наказав вивезти хліб з України в Росію, спричинившись до першого канібальського голоду, – все ж намагалися відокремити Леніна від його улюбленої креатури – «залізного Фелікса» і не дуже улюбленої, але ж ним створеної – Сталіна; від лютого терору, що його справляли буцімто за спиною вождя, навіть від знищення царської сім’ї… Міфом про Леніна поволі почала утверджуватись ідея про добрі наміри революціонерів-комуністів: мовляв, якби він жив, не сталось би відомих катастроф; люди поступово призвичаювались до цієї облудної віри й відповідними цитатами з Леніна оборонялися, коли їм закидали антирадянщину. Цей блуд поволі приростав до свідомості зовсім порядних і розумних людей, а декому вріс у душу навічно. Борис Олійник, наприклад, і сьогодні, коли всі злочини Леніна вже розкриті, по-блюзнірськи ототожнює його з Христом, а Сталіна з Торквемадою, котрий, бачте, поглумився над наукою месії, – і без сорому стоїть український поет на комуністичних зборищах під портретами обох пролетарських вождів.

Отож із засміченою ленінізмом свідомістю їхав я на побачення з братом-каторжанином, який ціле десятиліття прожив у пеклі ленінсько-сталінських концтаборів.

…Аж за Вологдою обізвався до мене мій сусід з протилежної багажної полички.

«Керюха, довольно молчать, пробуй варенье, – він подав мені півлітровий слоїк з пахучими полуничними конфітурами, – маманя дала на дорогу… Кушай и не бойся меня, я не сука, я – честный вор. Но помни: больше энтим делом не занимаюсь, надоело, работаю, как все, и дело с концом».

Я аж тепер приглянувся до нього: мій сусід зовсім не скидався на вуркагана, хоч його манери й мова були явно блатняцькі, проте я за всю подальшу дорогу не відчув з його боку нахабства чи хамства – радше якусь надламаність, ніби жаль до себе самого.

Я піддався на розмову, признався, що їду на побачення з братом, який відбуває строк на шахті «Капітальній», – це признання нас зблизило, бо Вова теж віддубасив своє на цій шахті; з політичними не мав він жодних стосунків, то й не знав мого брата; до політичних ставився прихильно: то чесні люди, а що «бандьори» – що ж, якби не бандерівці, то й Воркута навіщо? Тут повно всілякого люду, кожен сидить за своє, «а мне то что, лишь бы человек был хороший».

Ми перетяли тайгу і їхали вже лісотундрою, залитою червінню іван-чаю; той кривавий колір навіював мені певні асоціації, і від цього ставало тоскно на душі: такі шалені простори, а призначені переважно для того, щоб мучити і вбивати тут людей… Обабіч колії де-не-де маячили рублені хатки, а людей не було видно, тільки на зупинках вривалася у вагони «вохра» – червонопогонники перевіряли документи; під пригнічений настрій в очі кидалося найгірше: ось поїзд відкинув, наче м’яча, якогось п’яного гевала, і лежить він горілиць, а з