Юрій Миколайович Щербак - Час тирана. Прозріння 2084 року (2014)

— Майор Блідий, — сказав він буденним тоном. — Вітаю вас з успіхом операції «Піцерія-2», присвоєнням чергового військового звання підполковника розвідки. Нагороджую вас орденом «Щит і меч» третього ступеня.

— Слава Україні! — вигукнув голосно Блідий, розчарований тим, що землі йому не подарували. Мабуть, усю вільну землю роздерибанили.

— Героям слава, — тихо відповів Гайдук і підійшов до Безпалого. З часу їхньої останньої зустрічі Гайдук ще змарнів, риси неголеного обличчя загострилися, темний погляд не ніс у собі нічого доброго, і Безпалий знову відчув безпричинний страх перед цією людиною, яка принесла йому жахливі новини і знищила волю до опору.

— Як почуваєшся, Джордже? — запитав генерал, потиснувши Безпалому руку. — Я знаю, що загинула твоя кохана, і співчуваю тобі. Твоя недисциплінованість допомогла зірвати вбивство Папи і взнати імена замаховців. Тобі присвоюється звання капітана розвідки, і ти будеш у моєму розпорядженні. Працюватимеш під командою Нерубая.

— Дякую, Ігорю Петровичу, — вимовив несподівано для себе нестатутні слова Джордж.

— Тільки не здумай більше закохуватись у заміжню жінку. Це погано закінчується, капітане.

Вперше Джордж побачив усмішку на обличчі Гайдука. Генерал дав команду людям у комбінезонах, що оточували клітку.

— Відкривайте.

З брязкотом впали залізні ґрати, потім «робітники» (мабуть, із команди тих, хто зіштовхує людей з шибениці, подумав Джордж) розімкнули пластикові стіни, й під поглядами тих, хто зібрався тут, у підвалі внутрішньої тюрми, виникла Потвора, що сиділа у візку, сяючи зеленими очними індикаторами; всі трубки були підключені до апаратури, хропіння звучало ритмічно і здавалося, що Крейда мирно спить на рідній землі.

— Вітаю вас, Іване Оврамовичу, з прибуттям на рідну землю, — сказав Гайдук, відчуваючи потребу міцно стиснути топірець.

Потвора певний час хрюкала, наче комп’ютер перекладав їй слова Гайдука, але потім, засвітившись різноколірними вогниками, наче зіпсований світлофор, прохрипіла:

— Вітаю вас, Ігорю Петровичу… А галушки ви приготували? Пам’ятаєте, як я вас зустрів у ГЕПРУ — галушками, шкварками, горілочкою, варениками — як найкращого друга.

— Галушки будуть, — запевнив Гайдук. — Все ще попереду.

Відкашлявшись і витиснувши з себе остаточно сицилійське повітря свободи, Крейда майже нормальним голосом промовив:

— У мене три вимоги. Перша: надати мені адвоката Хосе Гонзалеса Ромейро з Венесуели. Всі витрати беру на себе.

Друга. Трактувати мене згідно з моїм званням маршала, Героя України. Відповідне приміщення, харчування і обслуговування. Плюс медичний персонал.

Третя. Прошу організувати мені зустріч із моїм сином Кузьмою. Чув, що він зараз у Києві.

І остання: я хочу переговорити з генералом Гайдуком сам-на-сам. Прошу залишити нас наодинці.

— Зачекайте! — підняв руку Гайдук. — Перш ніж ми залишимось наодинці, я пропоную експеримент. Подивитись, що насправді залишилось від Івана Оврамовича Крейди. Починайте.

Не встигла Потвора відреагувати зміною кольорової гами індикаторів, як люди в комбінезонах зняли металевий шолом-маску з голови маршала й скинули тьмяно виблискуючий панцир із тіла.

Те, що відкрилося погляду присутніх, примусило їх тихо зойкнути.

Перед ними сидів живий-живісінький І. О. Крейда в темно-синьому маршальському мундирі з зіркою на шиї; звичайно, сьогоднішній в’язень київської тюрми, громадянин України-Руси, Венесуели, Швейцари й Сицилії Крейда відрізнявся від усевладного Генерального прокуратора минулої держави: голова Крейди нагадувала поверхню головного мозку, з тих, що зберігаються в формаліні в скляних банках в анатомічному музеї — блідо-жовтуватий, проораний звивинами — тільки хитрі чорні оченята виблискували так само допитливо-привітно, як у минулі часи. Руки, схожі на воскові протези, ворушили пальцями, керуючи довгими сталевими пазурами. Ні про які суттєві втрати кінцівок, частин тіла чи внутрішніх органів також не йшло мови. Медико-патологоанатомічні експерти НАВБ, провівши Потвору через трубу ЕМР й сканувавши загадковий об’єкт, порекомендували Назаровій зняти з Крейди панцир, повернути плоть Івана Оврамовича українському народу.

— Що ви робите? — панічно заволав Крейда, відчувши себе майже голим після добровільного ув’язнення й затінку. Почувся звук води, спливаючої з санітарно-фанової системи, підключеної до візка. — Це — тортури, порушення міжнародних конвенцій! Я буду скаржитися.

Прокурор держави Пилип Джеджула, колишній військовий аташе в Сингапурі (він же очільник департаменту справедливості) — лисий, упевнений у собі чоловік із манерами метрдотеля престижного ресторану, вийшов уперед і добре артикульованим басом повідомив:

— Громадянин Крейда. Ви ув’язнені попереднім строком на шістдесят днів згідно із законом «Про національну безпеку» за звинуваченням у скоєнні тяжких державних злочинів проти України-Руси. Вам буде забезпечено всі права підозрюваного і надано можливість мати адвоката. Вас судитиме Вищий військовий трибунал. Суд відбуватиметься у Полтаві. Ваш син, громадянин Венесуели Кузьма Крейда відмовляється від зустрічі з вами.

Три роки тому Джеджула пережив трагедію: разом із дружиною його заарештували в Сингапурі, звинувативши в шпигунстві. Але згодом під тиском Києва його звільнили, дружину — ні. Прокурор Сингапура урочисто оголосив, що дружина відмовляється від зустрічі з Джеджулою. Згодом, уже в Києві, Джеджула дізнався, що дружину передали китайському уряду в Шанхаї, де її стратили. Однак манери в Джеджули залишилися незмінні: вишукано-чемні й самовпевнено-тверді. Тільки душа — мов випалена пустеля, по якій під вітром летить перекотиполе — як остання надія Джеджули побачити дружину. Джеджула уславився тим, що скасував кілька рішень військового керівництва, тобто Гайдука, визнавши їх незаконними.

Джордж Безпалий зміг нарешті кинутись до туалету в супроводі тюремного наглядача й випорожнитися, відчувши мить щастя в цій юдолі людських страждань.

Розмова Гайдука сам-на-сам із Крейдою відбулася на шостому поверсі внутрішньої тюрми, у залитій сонячним світлом літа кімнаті, звідки відкривався вид на золоті бані Софійського, Михайлівського соборів та новозведеного собору Воскресіння Христа. Куполи золотими вітрилами летіли в голубому небі, створюючи міражі небаченого міста, Небесного Єрусалима, сповненого благодаті й вічного миру.

Гайдук мовчки, очікуючи від Крейди початку розмови, дивився у заґратоване вікно; замість того щоб гуляти зі Святиком у лісі, чи плавати в басейні, або