Раймонд Коурі - Останній тамплієр

— Одна за одною, — заявив Венс, — ці фальшивки, ці вигадки давніх засновників Церкви впадуть — рано чи пізно. Ця буде лише однією з них — і не більше.

Рейлі сидів сам-один, вмостившись на скелястому виступі; з нього було добре видно галявину, на якій стояв пікап. Він спостерігав, як поступово темнішало небо; з темряви виринули зорі й місяць — той був більшим і яскравішим, ніж йому будь-коли доводилося бачити. Ця картина могла розчулити душу найзапеклішого циніка, але нині Рейлі був не в романтичному настрої.

Слова Венса і досі відлунювали йому у вухах. Надприродні елементи легенди, на яких ґрунтувалася власне його віра, завжди створювали певний дискомфорт для його раціонального, допитливого розуму, але він ніколи не відчував нагальної потреби піддавати їх такому ретельному аналізу. Чіткі та переконливі — хоч як неприємно і було йому це визнавати — аргументи Венса відчинили скриньку Пандори, зачинити яку було тепер дуже важко.

Авто вже ледь виднілося у темряві, а поруч розпізнавався розпливчастий силует Венса у тому місці, де він його залишив. Знову і знову згадував Рейлі промову цього чоловіка, намагаючись відшукати хоч якусь тріщинку, від якої завалилася б уся ця огидна конструкція, але так нічого і не зміг знайти. Навіть його інтуїція не спромоглася визначити якийсь непереконливий момент. Навпаки — ця концепція здавалася занадто переконливою.

Позаду почувся шурхіт гальки, який різко перервав роздуми Рейлі. Обернувшись, він побачив Тес, яка видряпувалася до нього крутосхилом.

— Привіт! — посміхнулася вона, але її посмішка була несхожою на той яскравий промінь, що завжди викликав у нього щось схоже на екстаз, — цього разу посмішка Тес була якоюсь невиразно-незрозумілою.

Він ледь помітно кивнув у відповідь:

— Привіт.

Кілька секунд вона постояла на краю пагорба, наче всотуючи в себе навколишню тишу і спокій, а потім сіла поруч із ним на камінь.

— Слухай, я... ти вибач, будь ласка. Я знаю, що такі дискусії інколи можуть бути дуже неприємними.

Рейлі знизав плечима:

— Вони розчаровують — і не більше того. — Тес з непевністю поглянула на нього. — Невже ти не розумієш, що робиш? — продовжив він. — Ти береш щось унікальне, щось надзвичайно особливе і доводиш його ледь не до абсурду.

— Ти хочеш, щоб я ігнорувала незаперечні докази?

— Ні, але якщо бачити їх саме у такому світлі й грузнути в деталях, то виникає ризик не помітити головного. Ти не розумієш того, що йдеться не про наукові свідчення. Їх і не повинно бути. Справа не в фактах, не в аналізові та розумуваннях. Справа в тому, що людина має все це відчувати! Це — натхнення, це — спосіб життя, це, — Рейлі емоційно розкинув руки, наче намагаючись обійняти небозвід, — неначе зв'язок із всесвітом. — Якусь мить він пильно придивлявся до неї, а потім запитав: — Ти у що-небудь віриш?

— Не має значення, у що я вірю.

— Для мене — має. Я дійсно хотів би знати. Невже ти ні у що з цього не віриш?

Тес на мить відвернулася і поглянула на Венса, бо здавалося, що, незважаючи на непроглядну темряву, він очей з них не зводив.

— Якщо давати просту відповідь, то я у цьому питанні — на боці Джефферсона.

Уже 1820 року біблійні тексти стали викликати у Томаса Джефферсона глибоке занепокоєння. Хоча цей діяч і вважав запропоновану Ісусом морально-етичну систему найвитонченішою із відомих на той час у світі, він дійшов переконання, що спроби зробити вчення Христа більш привабливим для язичників призвели до маніпуляцій Його словами та історією Його життя. Намагаючись відкопати правдиві слова Ісуса з того, як висловився він сам «мотлоху, в якому вони були поховані», Джефферсон почав відкидати усе, що вважав хибним. Чоловік, що постав у написаній цим вченим книзі «Життя і вчення Ісуса з Назарета», вийшов мало схожим на божественну істоту з Нового Завіту: не залишилося ані непорочного зачаття, ані чудес, ані воскресіння із мертвих.

Я дійсно вірю в те, що Ісус був великою людиною, однією з найвеличніших постатей в історії людства, — пояснила Тес, — він був високодуховним діячем, котрий сказав багато надзвичайно важливих речей. Я вважаю прекрасною його концепцію безкорисливого суспільства, всі члени якого вірять і допомагають одне одному. Він надихнув людей на добрі вчинки... і досі продовжує надихати. Навіть Ганді, не будучи християнином, завжди говорив, що діє в дусі Ісуса Христа. Я і справді вважаю, що Ісус був надзвичайною людиною — тут не може бути сумнівів, але ж такими були і Сократ, і Конфуцій. І я погоджуюся з тобою, що його вчення про любов і братерство має стати основою стосунків між людьми — і це було б прекрасно. Та чи був Він божественною істотою? Може, Ісус і мав певний дар божественного бачення та пророчого осяяння, але я не приймаю на віру оті містичні штучки і не сприймаю отих одержимих прагненням влади моральних збоченців, що удають, наче лише вони є представниками Бога на землі. Я цілком впевнена: Ісус не хотів, щоб Його революція закінчилася тим, що ми маємо зараз; і я не можу собі уявити, щоб Він міг схвально поставитися до того факту, що Його вчення перетворилося на догматичне та гнобительське вірування — в Його ж ім'я! Я хочу сказати, що Він був борцем за свободу і ненавидів тиранію. Відчуваєш іронію ситуації?