Джон Гришем - Інформатор

та вичікує. Не такий він уже розумний, як гадає. Цей чоловік навіть не здогадуєьтся, що вона бачила його у своєму домашньому відео, коли він походжав із однієї кімнати в іншу, дозволяючи камері фіксувати своє обличчя, поки розглядав її білизну та копирсався в документах. Міцний чолов’яга, мінімум метр вісімдесят на зріст, з вузькою талією та кремезними руками, трохи накульгує. Джо Елен помітила його на світанку, коли він ішов через паркінг із сумкою дивної форми. Навіть без уніформи служби боротьби зі шкідниками вона його впізнала.

Жінка зателефонувала Кулі, але він не відповідав. Що за боягуз, покидьок, підлий брехун — втік і залишив її саму. Джо Елен знала, що зараз не варто думати про колишнього партнера, але їй було так гірко. Вона хотіла було подзвонити Лейсі, але ж вона зараз у Таллахасі. Чим ця дівчина може тут зарадити? Тому Джо Елен чекала і намагалася тверезо все зважити. Вона встановила 911 на швидкий набір — на той випадок, якщо хтось постукає у двері.

О дев’ятій п’ятдесят озвався телефон, і Джо Елен вхопила його:

— Привіт, Лейсі! — вона сказала це так спокійно, як тільки могла.

— Я уже в дорозі. Де ви?

— У мотелі «Нептун», через дорогу від «МакДональд’са». Яка у вас машина?

— Червона «мазда хетчбек».

— Гаразд, я вийду в фойє і чекатиму там. Поспішіть.

Джо Елен вислизнула з кімнати і тихо причинила за собою двері. Рішуче, долаючи паніку, спустилась сходами на перший поверх. Проминула дворик, пройшла біля басейну, де літня пара натиралася сонцезахисним кремом. У фойє вона привіталася з клерком і стала біля вікна, звідки було добре видно сусідній мотель. Збігали хвилини. Клерк поцікавився, чи їй щось потрібно. Вона подумала, що їй потрібно знати, яку зброю може використати той чоловік, але відповіла: «Ні, дякую». Побачивши, як яскрава червона автівка звертає з шосе на стоянку мотелю, Джо Елен вийшла через бічні двері їй назустріч. Відчиняючи дверцята, жінка поглянула на «Західну бухту». Чоловік мчав по доріжці просто до неї, але було очевидно, що він не встигне добігти.

— Ви, мабуть, Джо Елен Хупер, — промовила Лейсі.

— Так. Приємно познайомитись. Він вже близько! Тікаймо звідси!

Вони виїхали на шосе й попрямували на схід. Джо Елен обернулася і поглянула назад.

— Ну, і хто він такий? — запитала Лейсі.

— Я не знаю, як його звати. Ми ще поки не зустрічалися і якось не дуже хочеться. Давайте втечемо від нього.

Лейсі повернула на світлофорі ліворуч, а тоді вправо на наступному. Не схоже було, щоб хтось їх переслідував. Джо Елен знайшла схему вулиць на iPhone і давала вказівки, як краще проїхати лабіринтами вулиць Панами, прямуючи на північ, подалі від узбережжя. Транспорту на дорозі поменшало. Лейсі летіла, вона не боялася копів, бо за таких обставин їхня присутність була б тільки на користь. Все ще послуговуючись схемою, вони повертали праворуч або ліворуч на кожній дорозі й шосе.

Обидві жінки озиралися на дорогу позаду і мало говорили. Десь за годину вони виїхали на Десяте шосе, а ще за півгодини побачили знак, який вітав їх у Джорджії.

— І куди ми їдемо? — запитала Джо Елен.

— У Валдосту.

— Чому саме Валдоста?

— Я подумала, що ніхто не здогадається шукати нас там. Ви бували в цьому місті?

— Та ні. А ти? — Джо Елен трохи заспокоїлась і непомітно перейшла на «ти».

— Ні.

— Ти не така, як на фото з того веб-сайту, офіційної сторінки РСП.

— Тоді в мене було волосся, — пояснила Лейсі й трохи збавила швидкість.

У місті Бейнбрідж вони зупинились біля фаст-фуда. Жінки сіли перекусити всередині, поглядаючи на дорогу. Обидві були переконані, що ніхто за ними не стежив, але однаково не могли розслабитися. Вони сиділи біля великого вікна, їли бургери з картоплею фрі й стежили за кожною автівкою, що проїжджала повз.

— У мене безліч запитань, — почала Лейсі.

— Не впевнена, що маю стільки ж відповідей, але спробуй.

— Ім’я, цивільний стан і серійний номер. Базова інформація.

— Сорок три роки, народилася 1968 році в Пенсаколі у шістнадцятирічної матері, яка була частково індіанка. Батько — гуляка, кохав дружину на відстані, я його ніколи не бачила. Двічі одружена, але жоден із цих союзів зараз нічого не важить. Твоя черга.

— Самотня, шлюбів не було.

Жінки страшенно зголодніли, а тому швидко ковтали їжу.

— Індіанське коріння якимось чином причетне до цієї історії? — запитала Лейсі.

— Так, справді. Мене виростила бабуся, хороша жінка, наполовину індіанка. Її чоловік не мав індіанської крові, тож моя мама індіанка лише на одну чверть. Вона стверджувала, що мій тато був індіанець наполовину, але це неможливо перевірити, оскільки він давно зник. Я змарнувала роки на його пошуки — не з емоційних чи сентиментальних причин, а виключно через гроші. Якщо він є чи був індіанець наполовину, то я вже маю одну восьму.

— Таппакола, чи не так?

— Звісно. З однією восьмою вже можна зареєструватися. Жахливий термін, правда? Реєструвати потрібно злочинців і збоченців, а не людей