Ярина Каторож - Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2

призначити лікарем, незгіршим від Ільяса. Я сама не була впевнена, що впоралась би з такою кількістю глибоких ураз так швидко й вправно.

— Він побачив достатньо, коли ти вистрілила й поцілила в одного з них. Ти рухалась граційно та стрімко. І впевнено. Але немає сенсу продовжувати поєдинок, коли змагання не є метою затії, — сказав він неголосно, не обертаючись. Я не могла поворухнутись — біль повертався до ран. І хоч на широкому розкішному ліжку, на хутрі, вкрита теплою ковдрою я мала б почуватись непогано, та хотілося чимшвидше встати і зникнути з цього проклятого палацу, де править химерний володар. Навіть якщо це батько того, кого я люблю. Та... тіло вирішило інакше. І я могла лишень лежати та розглядати широку спину Всевлада, вкриту красивими кутастими татуюваннями. Під широким шаром бинтів пульсували рани.

— Метою затії було мене впокорити?

— Радше перевірити, наскільки ти вже покірна.

— Я впоралась?

— Так. Це добре, бо в тому залі насправді перебувало два десятки дарвенхардців. Ахазова особиста охорона. На тебе він спустив трьох. Ти впоралась. І... я — також.

Говорив він якось глухо.

— Всевладе...

Він не відгукнувся.

— Просто підійди до мене. Бо я не можу поворухнутись, — прошепотіла я, відчуваючи, як горло стискає невидима рука. Не могла пригадати, скільки років не плакала... та зараз була близька до цього, як ніколи. Це що ж... щоб і говорити не могла нормально? Що ж вони зі мною зробили?

Може, зачувши ці невидимі сльози, чоловік нарешті повернувся. Обличчя його було схожим на маску.

— Пробач мені.

Я похитала головою, але одразу ж зойкнула від болю, що прошив шию та лівий бік грудей — то так віддавала рана на ключиці. Та ще дві — трохи вище кисті й на плечі.

А тоді... відчула, як з кутиків очей покотилась солона вода.

Всевлад опинився поруч за секунду.

— Я могла боротись значно довше... краще б вони мені все переламали, але в бою, не так... — схлипнула я. — Ти знав, що він задумав?

— Що аж таке — ні. Взагалі не сподівався, що він кривдитиме тебе фізично. Зазвичай і діалогу з Ахазом достатньо, аби захотілося вмерти. Та я не уявляв, що він зробить тобі так боляче. Той час, що я вже тут, батько цілком і повністю приділив мені. Він випитував геть про все. І про тебе — особливо, — прошепотів чоловік, ніжно стираючи мої сльози. Його руки були теплими. Від цих дотиків ставало краще. — Він хоче знати про мене усе. Хоча дещо точно не судилося. Пробач мені. Я...

— Ти привів мене, бо він наказав. Усе гаразд. Не картай себе, будь ласка. Від цього стає тільки гірше, — скривилась, коли тілом пройшла болюча судома.

— Я зараз...

Всевлад на мить зник з поля мого зору, а тоді повернувся, сів поряд на ліжко і, обережно припіднявши мою голову, притулив до губ якусь флягу.

— Пий...

Я зробила кілька великих ковтків. Голова одразу ж пішла обертом, а тіло пронизала хвиля холоду. Біль притупився. Хоча і не зник цілком.

— Легше?

— Так. Дякую, — я змогла трішки повернути голову і подивилась Всевладові у вічі. — Що ми будемо робити далі?

— Я вже надіслав вістку Анні, щоб вона не панікувала. Не писав, що з тобою, — просто що ми маємо ще трохи побути тут. Десь за добу тобі стане легше і я заберу тебе з палацу назад, до свого маєтку. Там тобі краще буде одужувати. А потім... приведу сюди Анну. Але план може тобі не сподобатись.

— Чому?

— Бо зайде вона сюди в твоєму образі. Тому що навіть руда і зі зміненими рисами обличчя, вона дуже вродлива. Та ще ті її очі... треба було одразу змінити їх колір. А в моєму товаристві дівчина ще й надто помітна. Та, попри це, нам з Анною треба буде спуститись у місце, куди простим белатам — зась. А от дарвенхардці поряд зі Спадкоємцем зайти можна буде. Тільки... я дуже сподіваюсь, що вдруге Величний не накаже стріляти в мою напарницю. Бо...

— ...вона не зможе ухилитись від стріл, як я. І як та, ким є сама — також не зможе. — Я ковтнула згірклу слину. — І загине.

Він кивнув.

— Але чому Ахаз узагалі це зробив? Чим я така особлива? Ти мав іншого напарника раніше. Я — також. Він знає про те, що ми відчуваємо одне до одного?

— Стосовно цього я нічого йому не казав, але ти мала можливість побачити, що за людина мій батько. Він не дурень, хоч і надзвичайно жорстокий. Та разом з тим, навіть якщо й не здогадується про наші почуття, він цілком логічно міг припустити, що ми принаймні коханці. Тому що не спокусити таку жінку, як ти, коли вона поруч