Міхаель Андреас Гельмут Енде - Нескінченна історія

А хор блазнеметеликів загорлав у відповідь:

- Ми хочемо, щоби ти віддавав нам накази, щоб ти на­ми командував, до чогось змушував, щось забороняв! Ми хочемо, щоби наше існування мало хоч якийсь сенс!

- Я не можу цього зробити! Чому б вам не обрати ко­гось з-поміж вас?

- Ні-ні, ми хочемо тебе і тільки тебе, Великий Благо­дійнику! Це ж ти зробив із нас те, чим ми тепер е!

- Ні, - насилу видушив із себе хлопець. Я не можу. Ме­ні треба йти звідси. Я мушу повернутися назад!

- До чого такий поспіх, Великий Благодійнику?! - закричали блазнеметелики, широко роззявляючи свої ве­ликі роти. - Ти від нас не втечеш. Бач, що надумав, - дати драла з Фантазії!

- Але я вже ні на що не маю сили! - запротестував хло­пець.

- А ми? - обурився хор. - А як же ми?

- Ідіть звідси! - закричав хлопець. - Я не можу турбу­ватися ще й про вас!

- Тоді перетвори нас назад! - заверещали пронизливі голоси. - Хай ліпше знову станемо ахараями. Озеро Сліз пересохло, Амаґрант опинився на мілині. І ніхто не пряде витончених філіграней зі срібла. Ми хочемо знову жити як ахараї!

- Я вже не можу цього зробити! - відповів хлопець. - Я вже не маю жодної влади у Фантазії.

- Ну, тоді ми заберемо тебе зі собою! - заревла зграя і заметушилася в повітрі довкола Бастіяна.

Сотні малесеньких ручок схопили його і спробували підняти над землею. Хлопець відчайдушно відбивався, ме­телики розліталися на всі боки. Одначе вони вперто повер­талися і поверталися до нього, знавіснілі, як роздражнені оси.

Посеред цього крику і вереску звідкись здалеку долинув тихий, але водночас потужний звук, схожий на гул велико­го бронзового дзвона.

Тої ж миті шлямуфи кинулися навтьоки, їхня темна зграя, як хмара, розтанула високо в небі.

Хлопець, який вже не мав імені, навколішки стояв на снігу. Перед ним лежав його образ, що розсипався на по­рох. Ось тепер усьому дійсно кінець. Не залишилося нічого, що могло би привести його до Живлющої Води.

Піднявши очі угору, він крізь сльози побачив удалині, посеред засніженої рівнини, дві постаті - велику і малень­ку. Хлопець протер очі - і придивився уважніше.

То були щастедракон Фухур і Атрею.

XXVI.

ЖИВЛЮЩА ВОДА

Хлопець, у якого вже не було імені, нерішуче підвівся з колін і ступив кілька кроків назустріч Атрею. А тоді зу­пинився. Атрею нічого не робив, а просто уважно і спокійно дивився йому в вічі. Рана на його грудях більше не крива­вила.

Довго стояли вони один навпроти одного; і жоден не промовив ані слова. Було так тихо, що кожен із них чув, як дихає інший.

Хлопець без імені повільним рухом сягнув по золотий ланцюжок у себе на шиї й зняв Аурин. Він схилився і обе­режно поклав Клейнод на сніг перед Атрею. При цьому він ще раз кинув погляд на двох гадюк, світлу і темну, що ку­сали одна одну за хвіст, витворюючи таким чином овал. А тоді забрав руку.

І тільки-но він це зробив, золоте сяйво Аурина спалах­нуло так неймовірно яскраво, що аж засліплювало, отож йому довелося заплющити очі, так наче він подивився на сонце. А коли розплющив їх знову, то побачив, що стоїть у якійсь залі під куполом - величезним, як небесне склепін­ня. Стіни цієї споруди були витесані з брил, усуціль із золо­того проміння. І посеред отої безмежно великої зали лежа­ли велетенські, неначе міські мури, гадюки - світла і темна. Атрею, Фухур і хлопець без імені всі разом стояли біля го­лови чорної гадюки, котра тримала у своїй пащі хвіст білої. На них дивилося нерухоме око з вертикальною зіницею. Порівняно з гігантською головою, вони були зовсім крихіт­ні, і навіть щастедракон здавався малесеньким, як біла пу­хнаста лялечка.

Велетенські нерухомі тіла змій зблискували, наче якісь невідомі метали - чорний як ніч і сріблясто-білий. І всі бі­ди, які могли би статися через них, усі страшні нещастя, які могли б спричинити ці гадюки, стримувало лише те, що вони тримали одна одну в полоні. Якби вони одна одну від­пустили, настав би кінець світу; це було очевидно.

Однак, поневолюючи одна одну, - а може, саме завдяки цьому, - вони водночас оберігали Живлющу Воду. Бо якраз посередині зали, саме там, де вони лежали, з землі било потужне джерело, високий дзюркотливий струмінь, який то піднімався, то спадав, а падаючи, витворював і знову ховав у собі тисячі й тисячі форм, і це діялося набагато швидше, ніж здатне вловити око. Струмінь води, що шуму­вала і вирувала, розбивався на дрібнесеньку, тонку, схожу на світлосяйний туман імлу, в якій золотаве світло перели­валося всіма кольорами веселки. І в шумуванні тієї води були і клекіт, і бурління, і спів, і зітхання, і сміх, і поклик радості, озвучений тисячами й тисячами голосів.

Хлопець без імені, знемагаючи від спраги, не годен був відірвати очей від Живлющої Води.

Але як до неї дістатися? Голова гадюки лежала цілко­вито нерухомо.

Раптом Фухур підвів голову. Його рубіново-червоні ку­лясті очі заяскріли.

- Ви теж розумієте, що промовляють ці води? - спитав

він.

- Ні, - відповів Атрею. - Я - не розумію.

- Не знаю як і чому, - зашепотів Фухур, - але я розу­мію дуже виразно. Можливо, тому, що я саме щастедракон. А всі мови радості споріднені між собою.

- То що ж промовляють ці води?! - запитав Атрею. Фухур прислухався і поволі, слово за слоном, став

повторювати все, що почув:

-Ми - Живлющії Води!

Джерело, що з себе самого б’є.

Снаги в ньому більше, вроди,

Що більше хто з нього п’є.

Фухур повслухався у жебоніння вод іще якусь мить, а тоді сказав:

- Вони постійно говорять: «Пий! Пий! Роби все, що хо­чеш!»

- Як же нам туди ввійти? - запитав Атрею.

- Вони хочуть знати наші імена, - пояснив Фухур.

- Я - Атрею! - вигукнун Атрею.

- Я - Фухур! - сказав Фухур.

Хлопець без імені промовчав.

Атрею подивився на нього, а тоді взяв його за руку і крикнув:

- А він - Бастіян Бальтазар Букс.

- Вони запитують, - переклав Фухур, - чому він сам цього не каже.

- Бо не може, - сказав Атрею. - Він усе про себе забув.

Фухур знову якийсь час прислухався до клекоту і шу­мування джерельних вод.

- Без спогадів, кажуть вони, йому не вдасться туди ввійти. Гадюки його не впустять.

- Я все для нього запам’ятав, - крикнув Атрею. - Я пам’ятаю все, що він розповідав мені про себе