Ірина Вільде - Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)

Зоні не сподобалась ця самоволя сільських баб. Якби не те, що разом з нею залишилось ще кілька дам очікувати наступного трамвая, почула б себе в якійсь мірі особисто ображеною. Повинні у перші години існувати робітничі трамваї так, як існують робітничі поїзди.

На Гетьманських валах, вважаючи цей пункт за центр міста, Зоня вийшла з трамвая.

Надворі було не холодно. Термометр на аптеці показував плюс сім, але згори мжичив докучливий дощик, і від того було дошкульно непривітно. Зі сходу повівав недобрий вітрець, і можна було зустріти багато жінок з червоними носами.

Біля вітрини з черевиками Зоня зупинилась, щоб поглянути на себе в дзеркальній шибі. Виглядала так, як ще ніколи. Просто жалюгідно. Ніс, набряклий від стужі, втратив свій делікатний рисунок. Був блискучий і шкарлатно червоний[149] як би ніколи пудри не бачив… Прищі від пудри посиніли і стягнулись, від чого обличчя покрилось тінюватими видолинами.

Кучері над чолом розійшлись від вологості і тепер стирчали догори, мов щетина. Крім того, від недоспаної ночі очі мовби постаріли, так, що жаль було дивитись на них.

«Пропала моя посада», — набігла думка. І Зоні чомусь дуже шкода стало не себе, а Олени. Якось уперше в житті добачила побіч своєї невдачі і біль матері.

Було незручно стояти довго біля одної вітрини. Зоня посунулась кілька кроків уперед і зупинилась перед вітриною з дитячим готовим одягом. Тут приборкала трохи своє волосся, надала очам бадьорого виразу, але важке почуття невдоволеності з себе самої не покидало її.

В коридорах шкільної кураторії було тепло. Навіть гаряче для тих, хто входив з туманного повітря. Це теж погано вплинуло на Зонин настрій. Крем під пудрою розтане, і обличчя блищатиме, як у горшкодрая. Була така пригнічена цим, що не наважувалась глянути на себе в шибу вікна у коридорних дверях. Враз побачила, як якась молода панночка безцеремонно малює собі губки перед тією шибою. Чи Зоня мала бути менш певна себе за ту вертуху з окисненим волоссям? Свобідним рухом витягнула дзеркальце і собі пішла за прикладом дівчини з жовтими косами. Свідомість, що ніс уже не блищить, а губи мають свіжий колір, вплинула на Зоньчин настрій заспокійливо. Відразу почула себе якось інакше. Властивим їй певним рухом відчинила двері до кімнати куратора і з піднесеною, як любила, головою увійшла до приймальні.

Якийсь пісний з вигляду, в уніформі розсильного чоловічок призвав її кивком голови до свого столу. Навмисне не поспішаючи, наблизилась і стала на пристойній віддалі від стола.

— Хай панєнка заповнить оцей квестіонар і піде з ним до пана референта під число вісім.

— Мені потрібно особисто бачитись з паном куратором.

— Хай панєнка робить те, що кажу. Треба насамперед заповнити квестіонар, а пан референт уже вирішить, чи треба панєнці бути особисто у пана куратора, чи не треба…

Зоня пхекнула. Метнула взад головою і поволі лівою рукою від себе відсунула папірець, що його вийняв для неї возний із шухляди свого столу.

Возний зняв окуляри з носа. Він мусив цій дівчині приглянутись голими очима.

— Що це панєнка за фокуси тут показує? Така є урядова процедура, і не можна для панєнки робити виняток. Прошу не морочити людям голови і не забирати часу, але робити так, як кажу, або взагалі панєнка не буде допущена до пана куратора. Чи бачив хто таке?

Він начепив знову окуляри і подивився на присутніх запитливим, безрадним поглядом: бачите, з якими труднощами доводиться людині зустрічатись під час виконання службових обов'язків.

Зоня завагалась на мить: заповнити той квестіонар чи поставити на своєму? А якби була родичкою Ясінському, тоді що? Так само мусила б добиватись побачення з ним через референта? Напевно, ні!

— Слухайте, — нахилилась над лисиною пісного чоловіка. — Ви зголосіть тільки моє прізвище пану куратору. Цього вистачить, запевняю вас.

Возний з неробленою цікавістю, знову вгору, зирнув на Зоню. Її самовпевненість на свій лад занепокоїла його.

— Має панєнка візитівку? Побачимо! Як пан куратор захоче панєнку побачити, то ми, звичайно, нічого проти того не маємо.

Зоня відчула, що раптом зробилось їй гаряче в околиці потилиці. Обурила не так поведінка цього посіпаки (з якого собі небагато робила), як стало до сліз досадно від того, що вона, Зоня Річинська, не мала власної візитної картки. Єдиний титул, який могла поставити собі на візитній карті, був «учителька народної школи», а до цього признавалась вона нерадо, і то тільки у примусових обставинах. Постала навіть підозра, що та карта не дуже й потрібна, а ця вимога лише злослива перевірка, в якій мірі Зоня належить до світу пана куратора.

Ситуація ставала напруженою. За мить Зоня могла опинитись у смішному становищі. Їй навіть здалось, що вже хтось з зали пчихнув під гумор. Якась баба, з старомодним ланцюжком на грудях, навела на Зоню свій лорнет. Збоку скрипнуло чиєсь крісло. Можна було припускати, що людина на ньому зробила поворот у сторону Зоні.

Нема іншої ради. Треба зважитись на щось зараз, у ту ж мить.

Знову задиркуватий рух головою, і Зоня каже голосно:

— Добре. Я зачекаю тут на пана куратора, але пам'ятайте, що це ви не хотіли допустити мене до нього!

Такого самого тону уживає вона у відношенні до Марині вже стільки років, і тому він виходить тепер у неї дуже природним. Не маючи нічого більше сказати, вона розрахованим, елегантним кроком подалась до дзеркала і сіла у фотелику під ним.

Возний отетерів. Пошукав очима підтримки у присутніх, але ті й собі, видимо, розгубились. Заклопотаний, ще не зовсім переконаний в тому, що саме так потрібно, він відхилив двері до суміжної кімнати й шепнув:

— Панно Казю, поговоріть-но з цією панєю. Пані в особистій справі до пана куратора.

Молоденька панночка у білому вузькому светрі, з-під якого виколювались груди, як дві снігові кулі, запросила Зоню до себе.

— Ваше прізвище?

— Софія Річинська.

Непольське звучання прізвища трохи здивувало, трохи роздратувало панночку.

— Як? Жечинська?

— Річинська.

— Ага, Річинська.

Зоня промовчує. Панночка кивнула Зоні на фотель, сама спритно, мов кішечка, зникла у сусідніх дверях.

Зоня відчула дошкульний біль у діафрагмі. Мала тепер тільки одне, надто безпосереднє побоювання, щоб цей біль не позначився негативно на її обличчі.

Мучила себе. Або тепер, або ніколи. Або все, або ніщо.

Що за знак, панночка так довго не вертається? Зоня чує таку спазму у шлунку, що піт зрошує їй чоло. Чудово, справді, виглядатиме, коли куратор покличе її до себе, а вона не зможе кроком рушитись.