Ольга Юліанівна Кобилянська - Земля

в її душі відогрався цілий вальс, що його лиш скінчила, і що не може позбутися вражень його… Ті болючі гами і неспокійне глядання в низьких тонах…

Я боялася перебивати тишину.

А се й не була звичайна тишина.

Була тишина, повна напруження й здавленого горя, з неї почалося щось творитися й приймати форми зловіщих тіней.

Нараз підняла голову й почала знов те саме грати…

Легкий, граціозний початок, а відтак другу частину.

Грала майже завзято, мовби боролася з чимсь із усієї сили, але закінчила знов посередині перерваним смутком.

Притиснула розпростерті пальці до висків і відітхнула. Тепер я сама перервала вже мовчанку.

– Се вальс, Софіє? – спитала несміливо.

– Вальс.

– Гарний…

– Так! Се Valse melancolique.

– Чия композиція?

– Моя.

– Маєш у нотах?

– Ні, в душі…

І замовкла.

Я хотіла ще спитатися, на якім мотиві скомпонувала його, але ніяк не могла відважитися. Тон, в якім сказала: «Ні, в душі», – усунув собі заздалегідь усі допити.

Коли замовкала, говорила дальше в мовчанці душею.

Кождий рух, погляд і усміх набирали в неї зараз смислу і ставали продовженням внутрішнього життя, хоч не орудувала ними непотрібно й над міру. Здавалося, незвичайна сила була втиснена в класичну форму незворушимого спокою, – і тому пригадувала собою тим класичних істот, повних викінченої краси в формі й рухах, коли тим часом думками була наскрізь новітня.

* * *

Одного разу чулася я дуже нещасливою.

Години конверзації англійської мови ставали для мене чимраз прикріші. Молодий професор відвідував німочку й дома, і хоч я не могла йому в поведенні супроти мене закинути нещирості, вже сама та обставина, що бував у неї, чинила мене дуже нещасливою.

Мені відходила охота розмовляти на тих годинах, і ціла моя конверзація складалася з коротких відповідей, як хто звертався з питаннями до мене. Життя ставало незносиме, бо ж я виразно відчувала, що полюбила його…

Ганни не було дома, я кинулася на софу, заграбавши лице в подушку, і плакала.

Не знаю, як довго плакала я, але нараз зачула, що хтось потряс мною в плечах сильно, а відтак роздався наді мною голос Софії:

– Жінко!

Я підвелася.

Вона стояла передо мною, висока, спокійна, і гляділа на мене своїми великими смутними очима…

– Чого плачеш?

Я оповіла їй цілу історію.

Вона підсунула високо брови й спитала:

– Та ти тому плачеш?

– Чи ж сього не досить, щоб гинути з жалю? – відповіла я.

Вона здвигнула плечима так, якби хотіла сказати: «Ну, для тебе й того доволі», – і не відповіла нічого.

Коли я силувалася здержати сльози і не могла сього відразу вчинити, вона обізвалася:

– Гордість, яку природа кладе нам у душу, повинна ти більше розвивати. Се одинока зброя жінки, якою вона справді може вдержатися на поверхні життя. Будеш колись матір'ю…

– Що значить гордість у порівнянні до любові? – спитала я.

Тоді вона пристрасним рухом сховала лице в долоні й простогнала майже розпучливо:

– Всюди те саме!.. Всюди те саме!.. – Потім піднявшися, спитала: – А що значить пониження себе самої перед негідною людиною? Ти чуєш? – і її очі заіскрилися ненавистю, як тоді, коли довідалася про спровадження молодого техніка в нашу вулицю.

Я відчула сильний жаль в її голосі і, сховавши голову на її коліна, спитала цілком стиха:

– Ти любила, музико?

– Любила…

І тишина.

– Ти любила, музико!

– Любила…

– Дуже?

– Є рід любові в жінок, – обізвалася тремтячим голосом, мовби боялася говорити, – на якій мужчина ніколи не розуміється. Вона для нього заширока, щоби зрозумівся на ній. Таку широку любов, що мала мене вповні розвинути, ні, розцвісти мала мене, віддала я йому. Не від сьогодні до завтра, лиш назавсігди. Кождий рух його був для мене потребою, його вид був мені потребою, голос його був для моєї душі потребою, його хиби й добрі сторони…

Був мені потребою, щоб я стала викінченою і щоб багато дечого, що спало ще в мені, збудилося. Мав стати сонцем для мене, щоб я розвинулася в його світлі й теплі вповні; мала ще іншою стати, не знаю вже якою там…

До того розцвіту моєї душі потребувала я лише кількох слів його любові, – ми ніколи не говорили про любов до себе… вона існувала між нами лише німою музикою… так, як цвіт потребує не раз лише легкого подуву вітру до повного розвитку, без огляду на те, що пізніше настане; але він не вимовив їх. Мав їх у душі, носив їх у голосі, носив в очах, але – не вимовив… І я шукала причини тої мовчанки, що мене вбивала, шукала… Ні! шукаю її ще й тепер – і не можу її віднайти! Витрясла йому всі лелії зі своєї душі під ноги, а він не пізнав їх. Думав, що то такі цвіти, котрі в'януть і в воді відживають наново. Але одні лелії не оживають насвіжо в воді…

Не розумів мене. Характеру моєї любові не зрозумів.

«Бог сам всюди не міг бути, і тому сотворив матерів», – каже одна арабська пословиця. Матері не могли всюди самі бути й сотворили доньок і синів. Синів для доньок, а доньок для синів. Він був тим сином, для якого сотворила мене моя мати. Але тим часом, коли я розкладала душу свою перед ним, думав він… Ні… ні! – докинула нараз, заслонивши лице руками. – Того я не вискажу!

Одного дня, – говорила дальше, по хвилі глибокого віддиху, – розійшлися ми лише так, до «завтра»; я з усміхом на вустах і з сонцем у душі, бо ми мали знов бачитися.

І не побачилися більше.

Від'їхав, а ліпше сказати – втік.

Чи ти, Марто, не згубилася коли в твоїм житті від своєї матері у великім місті? Я згубилася раз семилітньою дитиною, – й таку розпуку, й жаль, і страх той відчула я вдруге лише тоді, коли побачилася нараз без нього! Не знала, що з ним сталося, бо до нас не заходив він ніколи. Шукала його там, де звикла була бачити. Відтак і там не бачила його ніколи. Шукала з розпукою в грудях, бігала між людьми вулицями, – і трохи не питала кождого прохожого: «Не бачили ви його?» Був – і нема…

Був і нема!

Але ніхто його не бачив.

З того часу перестала я з душі сміятися.

Пізніше довідалася я, що його перенесли на іншу посаду, і він від'їхав. Не прощався зо мною, бо – як казав – не мав відваги «ломити» мені серця. Я була лише до любові,