Джеймс Фенімор Купер - Піонери або Біля витоків Саскуеханни

— Так, поки…

— Поки мої листи почали приходити назад нерозпечатані. Ти вдався у батька, Олівере: він був такий самий запальний і швидкий на рішення… — Суддя зітхнув і вів далі, ніби докоряючи сам собі: — Може, я надто далеко зазирав уперед і надміру все розраховував. Звичайно, для мене було жорстоким випробуванням дозволити тому, кого я любив, як брата, думати про мене погано цілих сім років — і все це для того, щоб у свій час він зміг відкрито заявити про свої права на маєтність і дістав компенсацію за збитки. Проте якби він читав мої останні листи, ти б знав усю правду, Олівере. Ті листи, що я надіслав йому в Англію, він прочитав, як повідомив мене мій агент. Твій батько помер, Олівере, знаючи все. Він помер моїм другом, і я гадав, що ти загинув разом з ним…

— Ми неспроможні були оплатити проїзд за двох, — відповів юнак з надзвичайним хвилюванням, яке охоплювало його щоразу, коли мова йшла про злигодні його родини. — Я чекав повернення батька, й коли до мене дійшла сумна звістка про його загибель, я був без грошей.

— Що ж ти тоді зробив? — запитав суддя тремтячим голосом.

— Вирушив сюди розшукувати діда, бо ж добре знав, що йому нема з чого жити після батькової смерті. Діставшись до того місця, де жив старий майор Еффінгем, я довідався, що він кудись поїхав; найманий служник, який покинув напризволяще стару людину в бідності, після моїх наполегливих розпитів зізнався, що діда, здається, забрав якийсь старий, колишній слуга майора. Я відразу зметикував, що то Натті, бо мій батько часто…

— То Натті був слугою твого діда? — вигукнув суддя.

— А ви й цього не знали? — здивувався юнак.

— Звідки ж було мені знати? Я ні разу не зустрічався з майором і ніколи не чув імені Бампо. Я знав його просто як лісовика, що живе з полювання. А таких людей тут повно, щоб хтось ними дуже цікавився.

— Він зріс у дідовій родині; багато разів супроводжував його в походах на Захід, де й призвичаївся до життя в пущі. Потім дід залишив Натті ніби намісником на тих землях, які делавари, на прохання могіканина (йому дід колись урятував життя), подарували майорові, коли прийняли його почесним членом племені.

— То оце і все твоє «індіанське походження»?

— Оце ж, — відповів, усміхаючись, Едвардс. — Майора усиновив могіканин, — він був тоді великим вождем племені, — а мого батька, який ще хлопчаком часто навідувався до індіанців, вони називали Орлом, — мабуть, через його зовнішність. Прізвисько це перейшло до мене. Цим і вичерпується вся моя спорідненість з індіанцями, хоч були часи, судде Темпл, коли я всією душею прагнув бути індіанцем і по крові, й по вихованню…

— Розповідай далі, — попросив суддя.

— Лишається мало що додати, сер. Я вирушив до озера, де, як я чув, мешкає Натті, й переконався, що він справді потайки прихистив свого колишнього пана. Навіть він не міг припустити, щоб люди дізнались, як живе тепер той, на кого колись дивилися з величезною пошаною.

— І як же ти потім жив?

— Як жив? Я витратив останні гроші на купівлю рушниці, перевдягся в простий одяг і навчився полювати обіч Шкіряної Панчохи. Решта вам відома, судде.

— А тшому ти не подумать про старий Фріц Гартман? — докірливо запитав німець. — Хіба не тшуть ім'я старий Фріц віт твій тато, хльоптшику?

— Може, я й помилявся, панове, — відказав юнак, — але гордість не дозволяла мені відкрити те, про що навіть сьогодні мені нелегко говорити. Але я мав свої плани — може, й не дуже розумні. Я хотів забрати діда в місто, якби він дожив до осені, — там наші далекі родичі, — і я сподівався, вони вже простили дідові його любов до англійських торі. Проте останнім часом він так підупав на силі, — із сумом додав Олівер, — що, мабуть, незабаром ляже в землю поруч із старим могіканином.

Повітря було чисте й прозоре, година чудова, й вони розмовляли собі, аж поки зачули торохтіння коліс суддівської карети. Розмова дедалі ставала цікавішою, і поступово з'ясувалося все, що досі було незрозумілого, і юнакова неприязнь до Мармедюка танула з кожною хвилиною. Він уже не заперечував проти того, щоб діда переселили в дім судді, а сам майор Еффінгем по-дитячому зрадів, коли його посадили в екіпаж. Опинившись у просторій залі «палацу» Мармедюка, старий ветеран повільно обвів її очима, зупиняючись поглядом па кожній речі, й часом його обличчя ніби освітлювалось розумною думкою; але непотрібні чемні слова, з якими він звертався до всіх, хто був біля нього, свідчили про те, що розум його похитнувся. Тривале перебування на повітрі й зміна оточення стомили старого — тож його поклали в ліжко. Там він пролежав кілька годин, усвідомлюючи, очевидно, ті зміни, що відбулися в його житті, і являв собою сумну картину, яка виразно показувала, що тваринні інстинкти все ще живуть в людині, коли благородніша її сутність уже щезла. Молодий Еффінгем не відходив від свого діда, аж поки старого поклали в ліжко, біля якого негайно вмостився Натті, Тоді Олівера запрошено до бібліотеки, де на нього вже чекав господар дому і майор Гартман.

— Прочитай цей документ, Олівере, — мовив Мармедюк, — і ти переконаєшся, що я не бажав лиха твоїй родині не тільки, поки живий, але й подбав про. те, щоб і після моєї смерті все було зроблено по справедливості.

Юнак узяв папір і з першого погляду побачив, що це заповіт судді. Хоч який Олівер був схвильований, але відразу помітив, що дата на документі збігається з. тим часом, коли Мармедюк був украй пригнічений і похмурий. Юнак читав заповіт, і його очі затуманювалися вологою, а рука, в якій він тримав папір, почала тремтіти.

Заповіт починався звичайними формальностями, в яких відчувалася вправна рука Ван дер Скола. Але далі юнак упізнав стиль Мармедюка: чітко, енергійно і навіть красномовно той викладав свої зобов'язання щодо полковника Еффінгема, розповідав про свої з ним стосунки та обставини, за яких вони розсталися. Далі йшлося про причини тривалого мовчання судді, про значні суми, надіслані Еффінгемові, які полковник повертав разом з нерозпечатаними листами. Повідомлялося також про пошуки старого майора Еффінгема й про те, що прямий спадкоємець довіреного Мермедюкові багатства, очевидно, лежить похований разом з батьком в океані.

Одне слово, виклавши всі ті події, що їх читач зможе тепер звести докупи, він далі звітував про суми, які йому довірив полковник Еффінгем. Кільком душоприказникам доручилося розділити його