Джеймс Фенімор Купер - Піонери або Біля витоків Саскуеханни

Всі уважно дивилися на старого, але ніхто не вимовив ані слова. Нарешті той обвів присутніх своїм бездумним поглядом, спробував підвестися, на його змарнілому обличчі майнула млява усмішка, і він промовив тремтячим, глухим голосом:

— Прошу сідати, панове. Військова нарада розпочнеться негайно. Всі, хто любить нашого доброго короля, раді будуть почути, що колонії лишилися йому вірними. Сідайте, панове, сідайте. Військо зупиняється на ночівлю.

— Він марить! — сказав Мармедюк. — Хто пояснить, як це все розуміти?

— Ні, сер, — твердо відказав Едвардс, — це не марення, а стареча безпомічність, і залишається тільки з'ясувати, хто в цьому винен.

— Може, панове пообідають з нами, сину мій? — мовив старий, повертаючи голову на голос, який, видимо, добре знав і любив. — Замовте обід, гідний офіцерів його величності, — ми ж маємо чудову дичину.

— Хто цей чоловік? — швидко запитав Мармедюк: голос старого пробудив у ньому цікавість і якийсь ще не ясний йому самому здогад.

— Цей чоловік, — намагаючись говорити, спокійно, почав Едвардс, але голос його дедалі дужчав, — це той, хто, як ви бачили, животів у печері, позбавлений всього того, що робить життя таким бажаним, і хто був колись радником і другом тих людей, які правили цією країною. Цей чоловік, такий тепер безсилий і безпорадний, був воїном настільки сміливим і могутнім, що відважні індіанці назвали його Пожирачем. Вогню. Це той, у кого тепер немає навіть кутка, де б він міг прихилити голову, а колись був власником величезного багатства, — так, судде Темпл, він був законним власником цієї землі, на якій ми стоїмо. Цей чоловік був батьком…

— Отже, це, — не тямлячись від хвилювання, вигукнув Мармедюк, — отже, це майор Еффінгем, що пропав безвісти?

— Справді, той, що пропав, — відказав юнак, дивлячись йому просто в очі.

— А ви? А ви?.. — ледве вимовив суддя.

— Я — його онук.

Запала глибока тиша. Всі дивилися на них, і навіть старий німець із непокоєм дожидав, що ж буде далі. Нарешті Мармедюк підвів голову, яку похилив не з сорому, а подумки дякуючи богу, із сльозами радості схопив юнака за руку й вигукнув:

— Олівере, тепер я розумію… Я прощаю тобі все — і твою різкість, і твої підозри; лиш одного не можу тобі подарувати: як ти міг допустити, щоб ця стара немічна людина страждала, живучи в таких умовах, коли не тільки мій дім, але і все, що я маю, у вашому розпорядженні?

— Він вірний, як шталь! — вигукнув майор Гартман. — Хіба я не казать тобі, хльоптше, що Мармедюк Темпл — вірний другі не зраджувать у біді?

— Справді, судде Темпл, завдяки цьому достойному джентльменові думка моя про вас дуже змінилася. Коли я зрозумів, що неможливо відправити мого діда назад, туди, звідки його привіз відданий старий слуга, без того, щоб його не викрили, я виїхав на Могок, щоб відшукати його давнього товариша, на совість якого я міг покластися. Він і ваш друг, судде Темпл, і коли те, що він стверджує, правда, то мій батько і я надто суворо судили про вас.

— Твій батько дійсно загинув під час аварії корабля? — лагідно запитав Мармедюк.

— Так. Після кількох років марних зусиль і трохи не абсолютної бідності він залишив мене в Новій Шотландії і вирушив одержати компенсацію за збитки, яку присудили нарешті британському офіцерству. Він пробув в Англії рік і вертався в Галіфакс, щоб обійняти там призначений йому урядовий пост у Вест-Індії. Він мав намір заїхати туди, де жив мій дід від початку до кінця війни, щоб забрати його з собою.

— А ти? — схвильовано вигукнув Мармедюк. — Я думав, що й ти загинув разом з батьком!

На щоках в юнака проступив рум'янець. Едвардс глянув на здивовані обличчя добровольців й нічого не відповів. Мармедюк обернувся до капітана Голлістера, який щойно підійшов до товариства, й сказав:

— Відведіть людей назад у селище, і хай вони йдуть по домівках — шериф перебрав міру. Докторе Тодд, прошу вас оглянути рану містера Дулітла. Річарде, подбай, щоб сюди прибув мій екіпаж. Бенджаміне, повертайся додому та берись за свої домашні справи.

Хоч ці вказівки й не дуже сподобалися присутнім, але невиразне почуття, що вони переступили межу дозволеного, й звична пошана до розпоряджень судді змусили всіх скоритися.

Коли вони пішли і на прискалку залишилися найбільш зацікавлені особи, Мармедюк, показуючи на старого майора Еффінгема, мовив його внукові:

— Може, краще занести твого діда до печери, поки не приїде мій екіпаж?

— Даруйте, сер, але на свіжому повітрі йому легше, і він дихав би ним частіше, якби ж то не страх, що його викриють. Я не знаю, що й робити, судде: чи можу я, чи маю право погодитися на те, щоб майор Еффінгем оселився у вашому домі?

— Вирішуй сам, — відповів. Мармедюк. — Твій батько був другом моєї юності. Він довірив мені всі свої статки. Він настільки покладався на мене, що не зажадав ніякого документа, — та ти, певне, й сам чув про це?

— Звичайно, сер, — відповів Едвардс, чи то вірніше, Еффінгем, як ми називатимемо його надалі.

— Ми мали різні політичні переконання. Якби перемогли колонії, твій батько нічого не втратив би, оскільки нікому не було відомо, що його багатство у мене. Якби гору взяв король, то неважко було б поновити права такого вірнопідданого, як полковник Еффінгем. Це тобі зрозуміло?

— Поки що все правильно, — відповів юнак з тією самою недовірою в погляді.

— Слухай, слухай, хльоптшику, — мовив німець. — Суття Темпл — найтшесніший тшоловік.

— Чим скінчилася війна — тобі відомо, — вів далі Мармедюк, — Твій дід лишився у Коннектікуті, а твій батько достатньою мірою допомагав йому, і він міг жити так, як це личить людині його становища. Мені це було добре відомо, хоч я ніколи не підтримував близьких стосунків з твоїм дідом, навіть у кращі часи. По війні твій батько повернувся з військами в Англію, де почав клопотатися про відшкодування збитків. А збитки й справді були великі, бо всі його маєтки були конфісковані й продані з молотка, і я законним чином придбав їх. Хіба не природно було з мого боку бажати, щоб твій батько мав якнайменше перешкод, коли для нього настане час одержати назад усю свою маєтність?

— Ніяких перешкод і не було, крім однієї: надто багато з'явилося претендентів.

— Але ніхто не зміг би змагатися із законним власником, і я відкрито заявив, що користуюсь капіталом, з часом і завдяки моїм власним зусиллям збільшеним у сто разів, лише як опікун. Тобі, певне, відомо, що після війни я переказував