Вуді Аллен - Фантастика Всесвіту. Випуск 2

— «На брата брат з мечем повстане…» — Торн намагався пригадати далі.

— Ось тут пояснення, Торне, — сказав Дженнінгс, розгортаючи ще одну книжку. — Тут говориться, що на зборах представників міжнародної організації теологічних наук було ухвалено трактувати оту «морську пучину» як світ політики. Адже в цьому морі безнастанно виникають всілякі заворушення та перевороти. — Дженнінгс подивився просто в очі Торнові. — Син сатани об’явиться в світі політики, — твердо промовив він.

Торн нічого не відповів. Він дивився у вікно, за яким займався новий день.

Монастир Сан-Бенедетто був наполовину зруйнований, однак і тепер ця величезна фортеця зберегла свій могутній і грізний вигляд. Вона століттями стояла тут, на півдні Італії, і витримала не одну облогу. Під час другої світової війни німці захопили монастир під якийсь свій штаб і перестріляли в ньому всіх ченців. А в 1946 році самі італійці обстріляли фортецю з мінометів, неначе на знак помсти за те зло, що діялося серед її мурів.

Але й зазнавши багатьох випробувань, Сан-Бенедетто і далі залишався священним місцем. Він велично підносився на високому пагорбі, і мури його ввібрали в себе відгомін незліченних молитов, що лунали тут протягом багатьох віків.

Коли невеличке, заляпане грязюкою таксі під’їхало до зовнішнього муру монастиря, виявилося, що пасажири сплять, і водієві довелося будити їх.

— Синьйори!

Торн заворушився. Дженнінгс спустив бічну шибу, визирнув надвір і вдихнув повні груди свіжого ранкового повітря.

— Сан-Бенедетто, — буркнув стомлений водій.

Торн протер очі й побачив на тлі червонястого вранішнього неба величні обриси монастиря.

— Ти диви… — мало не побожно прошепотів Дженнінгс.

— Може б, під’їхати ближче? — спитав Торн.

Таксист заперечливо крутнув головою.

— Мабуть, не можна, — виснував Дженнінгс.

Полишивши водія відсиплятися, вони рушили далі пішки й невдовзі опинилися серед гінкої, аж до пояса, і важкої від роси трави, що враз промочила до рубця їхній одяг. Аж ніяк не придатний до таких прогулянок, він лип до тіла, заважав іти, і вони насилу посувалися вперед. Засапаний Дженнінгс на хвильку спинився, підніс до очей камеру й зробив з десяток знімків.

— Аж очам не віриться, — прошепотів він. — Просто не віриться, хай йому чорт!

Торн нетерпляче озирнувся, і Дженнінгс підтюпцем наздогнав його. Далі вони йшли поряд, чуючи тільки власний важкий віддих та віддалені звуки співу, що, наче стогін, линули з боку монастиря.

— Який сумний спів, — сказав Дженнінгс, коли вони підійшли до брами. — Прислухайтесь: він так і бринить болем.

Той низький монотонний звук викликав мимовільний трепет; здавалось, він виходив із самого каміння стародавніх мурів, галерей та арок. Торн і Дженнінгс поволі йшли вперед, озираючись навсебіч і намагаючись дочути, звідки саме лине спів.

— Начебто звідти, — мовив Дженнінгс, показуючи в кінець довгого переходу. — А грязюка яка, ви гляньте!

Попереду, вподовж кам’яних плит переходу тяглася брудна стежина. Сила-силенна ніг, що проходили тут багато століть день крізь день, вичовгали в камені такий собі жолобок, і під час великих дощів до нього затікала вода. Та стежина вела до високої кам’яної ротонди із зачиненими важкими дерев’яними дверима. Що ближче до ротонди, то гучніше лунав спів. Прочинивши двері, Торн і Дженнінгс шанобливо задивилися на те, що діялось усередині. Здавалося, їх нараз перенесено в середньовіччя, де присутність Бога та духовна святість відчувались як щось близьке й живе. Перед ними була простора старовинна зала. Кам’яні приступки вели до узвишшя, на якому підносився великий дерев’яний хрест з вирізьбленою з каменю фігурою розп’ятого Христа. Сама каплиця була споруджена з кам’яних брил, повитих виноградними лозами, що сходилися докупи нагорі. Звідти ж таки досередини точилося сонячне проміння й освітлювало розп’яття.

— Святе місце, — прошепотів Дженнінгс.

Торн мовчки кивнув головою, і далі розглядаючись по каплиці. Погляд його впав на гурт ченців у каптурах, що, повклякавши на кам’яній підлозі, зверталися з молитвою до Бога. Спів їхній звучав зграйно, натхненно; він то понижувавсь і майже завмирав, то знов набирав сили й линув до неба. Дженнінгс видобув з кишені експонометр і намагався розгледіти в сутіні його показання.

— Сховайте цю штуку, — просичав Торн.

— Шкода, не прихопив бліца…

— Я сказав, сховайте!

Дженнінгс здивовано позирнув на Торна, але скорився. Торн мав якийсь сумовитий, відчужений вигляд, коліна в нього підтиналися, так наче щось спонукало його й собі вклякнути долі і пристати до молитви.

— Вам що — недобре? — пошепки спитав Дженнінгс.

— Я ж бо католик… — так само тихо відповів Торн.

Аж раптом погляд його застиг, утупившись кудись у сутінь. Дженнінгс повів очима в той бік і побачив інвалідне крісло на колесах, у якому сидів великий незграбний чолов’яга. На відміну від решти, що стояли навколішки, похиливши голови, цей сидів прямо, голова його була мов закам’яніла, а плечі вивернуті назад, як у спаралізованого.

— Це він? — прошепотів Дженнінгс.

Торн ствердно кивнув, очі його розширилися, наче від лихого передчуття. Вони тихенько підступили ближче, щоб розгледіти чоловіка в кріслі. Побачивши його обличчя, Дженнінгс гидливо скривився. Половина обличчя була немов розтоплена, каламутні невидющі очі непорушно втуплені догори. Замість правої руки з широкого рукава визирала порубцьована кукса.

— Ми навіть не знаємо, чи він бачить щось, чи чує, — сказав чернець, що стояв поруч зі Спіллето у внутрішньому дворі монастиря. — За весь час після тієї пожежі він не озвавсь і словом.

Вони стояли в садку, що геть заріс бур’янами й був завалений уламками статуй. Чернець, з яким вони розмовляли, після відправи вивіз крісло Спіллето з каплиці, і Торн та Дженнінгс рушили за ними, але підійшли тільки тоді, коли більше ніхто не міг їх почути.

— Братія піклується про нього, — провадив чернець, — і, коли скінчиться його покута, ми всі молитимемося, щоб він одужав.

— Покута? — перепитав Торн.

Чернець кивнув головою.

— «Горе пастиреві, який покине отару свою. Хай усохне його права рука й осліпне праве око».

— Він согрішив? — спитав Торн.

— Так.

— А можна дізнатися, в чому його гріх?

— Він зрікся Христа.

Торн і Дженнінгс здивовано перезирнулися.

— Звідки ви знаєте, що він зрікся Христа? — спитав Торн ченця.

— Зі сповіді.

— Він же не може говорити.

— То була письмова сповідь. Ліва рука в нього трохи діє.

— І в чому ж він зізнався? — не відступавсь Торн.

— А можна спитати, чому це так вас цікавить?

— Мені дуже, вкрай важливо це знати, — щиро відповів Торн. — Я просто благаю вас допомогти. Йдеться про життя чи смерть.

Чернець пильно поглянув на нього й кивнув головою.

— Ходімте зі мною.

Келія Спіллето була майже зовсім порожня. Лише вбогий солом’яник на підлозі та кам’яний стіл.