Юрій Косач - День гніву

густими зрослими бровами. Не всі йому довіряли, не всі могли забути, що під Жовтими Водами перший передався до Хмеля, пам’ятали його шаблю під Корсунем, але інші, особливо з українної шляхти, шанували його за відвагу й індустрію[512], казали, що на Лівобережжі незліченні табуни його ходять, а золотий дуван закопав під Брацлавом, за теє золото, мовили, пів-Волині купив би, коли б схотів.

— Наш конфідент іздавна, — пояснив пошепки брат Домінік, — готовий був власноручно, на наш наказ, позбавити Хмельницького життя, але не встиг, земля вже під ним загорілася. Маю підозріння, чи не видав його один із наших конфідентів, втім, шальвіра з шальвір, один такий Транквіліонус Римша, шкодую, що так мені легко видерся із Заслава…

— Що ж він розповідає, — зморщився Корсак, бо не терпів ані секретних конфідентів, ані перебіжчиків, — що там Хмельницький думає-гадає?..

— Вікторія наша певна, — промовив брат Домінік і взяв ротмістра під руку, — вийдемо, вашмосте, на свіже повітря, тут мене вже млоїть, втім, і непристойно для мого стану дивитись на таку вільність обичаїв, на це царювання старовинних божків і богинь, — посміхнувся. — Гільтяйство, за свідченням Забузького, у великій тривозі й у ще більшому занепаді духу. Множаться голоси проти Хмельницького, військо без харчування, гармата кепська, татарська спілка не дописує, розстрій між хамством величезний…

— Але не більший від того, що у нас, — озвався Корсак, — й у нас, що паненя, то гетьманя, дрібні амбіції, привата передусім… А ця содома? Ті, що пишаються римськими чеснотами, погрузли в багно хмелю й розпусти! Самі реґіментарі замість прикладу посполитим валяються в багні…

— Щодо війська, — продовжував Корсак, — то кінник наш добрий, але піхота, зжалься Боже. На одних голендрів і німців можеш тільки надіятись, все інше розбіжиться, нехай тільки татари покажуться. Чи видано? Двісті тисяч самої челяді! Тому гільтяйству я ніколи не вірю… А реґіментарі? Тишкевич юдить проти Яреми, Ярема — проти Заславського… Стільки в нас армій, скільки кролевенят і панят, ба, останній худопахолок, коли тільки печатається гербом, вже себе має за воєвождя…

Вийшли з душного, оп’янілого вщерть шатра. Бились у пурпур намету почмарілі голоси бенкетарів. І не лиш з реґіментарського шатра: як зайняв, увесь табір серед туману й ночі палахкотів вогнями, віватував, балював. Раювала й гусарська чернь, і чужинецькі компанії. Стріляно безпересталі, виточувано щораз нові бочки, здавалось Корсакові, що гомінка, іскріюча ріка котить свої брижі через увесь табір, хто не хоче, нагинається, підповзає, набирає пригорщами, сьорбає той синій п’янючий напій і світяться дикі харі почманілих воїнів синьо з-під шишаків, синьо мерехтять викочені бездумні вирла… Напідпитку стає людина левом, згодом перекидається в лагідне ягня, облаплює, чоломкається, пхинькає, щоб нарешті обернутись у кнура й качатися по болоті, втрачаючи людський вид…

— Не поділяю твоєї думки, ваша мосте, — промовив Домінік, — багато правди в тому, що говориш, але на цей раз не реґіментарі вирішать, а сам воїн, воїн же у нас не жовтоводський і не корсунський, битний і смілий. Піде, не слухаючи ні кунктаторів, ні п’яниць, бо ненавидить Хмеля, як самого гаспида, й знає, що тут рішається доля Речі Посполитої. Вже перші зустрічі виявили нашу перевагу. Виперли ми гільтяйство знов із Костянтинова, в під’їздах і герцях зламали ми дух ворога, вже бачить, з ким має до діла… Кажуть, що серед хлопства велика тривога… А наша рука працює, конфідентів розпустили ми по всьому таборі, під’юджують чернь, перекуплюють старшину… Побачиш, може, ще завтра самі нам приведуть Хмеля у путах…

За річкою, за туманами, важучими, густими, мерко рисувався козацький бік. І там мерехтіло, свічіло море примерклих вогнів, але тихе, мов заворожене. Ця лиховісна тиша могла бентежити. Не чутно було ні віватування, ні пострілів, ні ричання мужви. Козацький обоз ні шиширхнув. Але й не спав. Роздався, сторожкий, причаєний, ждав світання.

— Ось там — річка, ця гнила, топниста, трясовинна, — показав чернець на чорну смугу, що тремтіла від райдуги вогнів з польського табору… — Ось там — гребля… Завтра нею підемо до штурму… Там — козацькі шанці й палісади… А там угорі… Ось те світельце, бачиш, високо над мрякою, ледве блимає — це лігво Хмельницького, пилявецький замочок… Хотіли його сьогодні дістати наші гармаші, але не дістали… Кляте гніздо…

Корсак мовчки вдивлявся в це негаснуче неспокійне світельце. Замочок стояв на одному з шести горбків, але його поглинула ніч, застав туман. Мерехтіло лишень це далеке віконце, либонь у наріжній башті. Господар його, мабуть, не спав. Може, стояв біля вікна й собі дивився на це море полуміні, море кострищ, на ці два табори, переділені чорною невеличкою річкою. Але його володіння простягалось далі. Корсак згадав, що сьогодні вже прибули вістовці з оповідями про криваві хлопські бунти під Ковлем, про пожежу на Володимирщині, про повстання в Ратному. Непевні чутки прийшли з Теребовельщини, з Галича… По Сян підуть покотом… хтось говорив ще в червні… й правда, пішли… Адже ж бурлить і в Білорусі… Сіверщина давно в руїні… Ні один з лицарства не вирвався живим із кігтів Гловацького… Пінщина рушила… біля Острога 25 тисяч гільтяйства бродить у лісах… а з Покуття, казали сьогодні язики, прийшов осадчий Семен Височан… п’ятнадцять тисяч у нього… поділені на легіони й когорти… в Карпатах гримить… А хіба тільки схизматики й українська віра горнеться до цього гаспида? Скільки ж то поляків має він, що із запорожцями побратимство тримають…

— Скажи мені, фратре, — вирвався Корсак з глибокої задуми, — невже це все йде від тієї суперечки за степову Гелену, пані Чаплинську-Хмельницьку? Я оце думав і, признаюсь тобі, втратив серце, навіть коли б і наша це була вікторія, не так легко спинити буде цю повідь… Гай-гай… Це не травень і не червень… Це вже вересень, мості брате, за той час багато води утекло, багато змін… Що було ягням, нині вовком стало… Голуби й ті драпіжні, наче яструби…

— Що ж, — посміхнувся фратер Домінік і блимнуло його обличчя в шарлатному повіві вітру, — те, що виклювалось, забруньчіло… Або ми, або — Русь… Або житиме єдина Річ Посполита, наше Імперіум, засноване Ягайлонами, або ці провінції втратимо назавжди… що більше тобі скажу: ця річка боронить усю Європу від руїни й пожежі… буде ж то кінець світу правдивий, коли зійдуться й руки собі подадуть два палії — Кромвель і Хмельницький… Світить їм одна мисль: володіння гільтяйства, загибель знатних… Загибель усього нашого земного, здавен установленого ладу, а постання нового…

— Треба подивляти, — сказав задуманий Корсак, уважно слухаючи черця, — неабияку силу цієї людини… Потрапив-таки він з нічого збудувати цілу