Давид Лагеркранц - Дівчина у павутинні

Людину, яка, здається, зачарувала всіх свідків, оточувала зловісна темрява.

Була восьма година ранку. Бубланський сидів у своєму кабінеті, знову поринувши в старі розслідування й сподіваючись, що вони зможуть кинути світло на розвиток подій. Він чудово розумів, що є ще сотня інших справ і в нього до них не доходять руки, а тому роздратовано й з відчуттям провини здригнувся, коли дізнався, щодо нього прийшла відвідувачка.

Жінка, яку вже допитала Соня Мудіґ, наполягала на зустрічі з ним, і, почувши про це, Бубланський подумав, що тепер навряд чи добрий час для такої бесіди. Можливо, тому, що вже не чекав нічого іншого, крім нових проблем і складнощів. Невисока на зріст, але з королівською поставою й темними глибокими засмученими очима, вона була, либонь, років на десять молодша від нього і мала на собі сіре пальто й червону сукню, яка скидалась на сарі.

— Мене звуть Фарах Шаріф, — відрекомендувалася вона. — Я професор комп’ютерних наук і була близьким другом Франса Балдера.

— Так, звичайно, — раптом зніяковівши, промовив Бубланський. — Сідайте, будь ласка. Перепрошую за безлад.

— Я бачила й гірше.

— Справді? От і добре… Ви часом не єврейка?

Питання було ідіотське. Фарах Шаріф, певна річ, не могла бути єврейкою. Та й яка, зрештою, різниця? Але в нього це просто вихопилося. Страшенно незручно.

— Що?.. Ні… я іранка. І мусульманка, коли мене ще можна за неї вважати. Я приїхала сюди тисяча дев’ятсот сімдесят дев’ятого року.

— Зрозумів. Я кажу дурниці. За що мені така честь?

— Під час розмови з вашою колегою Сонею Мудіґ я повелася занадто наївно.

— Чому ви так гадаєте?

— Бо тепер я маю більше інформації. Я довго розмовляла з професором Стівеном Ворбертоном.

— Так, він мені теж телефонував. Але тут такий хаос… Я не мав часу його перенабрати.

— Стівен — професор кібернетики в Стенфорді й провідний дослідник технологічної сингулярності. Тепер він працює в Науково-дослідному інституті штучного інтелекту, який дбає про те, щоб штучний інтелект допомагав нам, а не навпаки.

— Звучить добре, — озвався Бубланський, почуваючись незручно, як і завжди, коли порушували цю тему.

— Стівен живе у власному світі. Він тільки вчора дізнався, що сталося з Франсом, і тому не зателефонував раніше. Але він сказав, що розмовляв з ним у понеділок.

— Про що вони говорили?

— Про дослідження. Знаєте, Франс став дуже замкнутим, відколи поїхав у США. Навіть я, його близький друг, нічого не знала про те, над чим він працює, хоча досить самовпевнено вважала, що все-таки трохи розумію. Проте виявилося, що я помилялась.

— Як?

— Франс не тільки удосконалив свою стару програму штучного інтелекту, а й розробив нові алгоритми й новий топологічний матеріал для квантових комп’ютерів.

— Це, на жаль, не мій технічний рівень.

— Квантові комп’ютери грунтуються на квантовій механіці. Це поки новинка. «Ґуґл» і АНБ вклали величезні гроші в машину, що вже в певних сферах більш як у тридцять тисяч разів швидша за звичайний комп’ютер. «Соліфон», де працював Франс, має аналогічний проект, але, за іронією долі, якщо ця інформація правдива, просунувся не так далеко.

— Окей, — невпевнено докинув Бубланський.

— Головна перевага квантових комп’ютерів полягає в тому, що основні одиниці — квантові біти, кубіти, — становлять суперпозицію базових станів.

— Що?

— Вони можуть не тільки набувати стану «одиниці» або «нуля», як традиційні комп’ютери, а бути також одиницею й нулем одночасно. Проблема полягає в тому, що для нормальної роботи таких машин потрібні особливі методи розрахунку й глибокі знання фізики, насамперед квантової декогеренції, як ми її називаємо. А цим ми не можемо похвалитися. Тож квантові комп’ютери поки що занадто спеціалізовані й громіздкі. Одначе Франс — як би мені найкраще пояснити це вам? — судячи з усього, знайшов способи зробити їх зручнішими, гнучкішими і здатними до самонавчання. І тут він, очевидно, співпрацював з кількома експериментаторами, тобто з людьми, які могли тестувати й перевіряти його результати. Те, що він створив, було грандіозне… принаймні могло бути. Проте він відчував не тільки гордість, а й тривогу. Франс був дуже стурбований, тому й потелефонував Стівенові Ворбертону.

— Чому він хвилювався?

— Коли казати про довгострокову перспективу, то, гадаю, він підозрював, що його витвір може загрожувати всьому світові. Але саме в той момент він непокоївся, бо знав дещо про АНБ.

— Що саме?

— Про один бік справи, пов’язаний з проникненням у найбруднішу частину їхнього промислового шпигунства, я й гадки не маю. А от про другий знаю дуже добре. Ні для кого не секрет, що ця організація наполегливо працює над розвитком квантових комп’ютерів. Для АНБ це було б справжнім раєм. За допомогою ефективної квантової машини в майбутньому можна зламувати хоч які шифри й цифрові системи безпеки. У такій ситуації ніхто не зміг би захиститися від пильного ока АНБ.

— Як огидно, — промовив Бубланський з притиском, чому й сам здивувався.

— Та насправді є ще гірший сценарій. Якщо така річ потрапить до рук серйозних злочинців… — провадила Фарах Шаріф.

— Я розумію, до чого ви хилите.

— І тому мене, звісно ж, цікавить, що вам удалося конфіскувати в заарештованих чоловіків.

— Боюся, що нічого такого, — відповів Бубланський. — Ці хлопці інтелектом не відзначаються. Сумніваюся, що вони дадуть раду навіть шкільному курсові математики.

— Виходить, справжній комп’ютерний геній утік?

— На жаль, так. Він і підозрювана жінка зникли безслідно. Очевидно, вони мають документи на кілька імен.

— Тривожно.

Бубланський кивнув і глянув у темні очі Фарах Шаріф, що дивилися на нього благально, і, можливо, саме тому його не охопив знову розпач, а пройняла втішна думка.

— Я не впевнений, що це значить… — почав він.

— Що?

— Наші фахівці дослідили Балдерові комп’ютери. Це було непросто, зважаючи на те, що він завжди дбав про безпеку. Ви можете собі уявити. Та в них усе ж таки вийшло. Можна сказати, що нам трохи пощастило і ми швидко встановили, що один комп’ютер, судячи з усього, викрали.

— Я так і думала, — сказала вона. — Хай йому чорт!

— Стривайте, стривайте, я ще не доказав. Ми також зрозуміли, що кілька комп’ютерів були зв’язані між собою і що їх періодично приєднували до суперкомп’ютера в Токіо.

— Це цілком імовірно.

— Ми можемо підтвердити, що великий файл або принаймні якийсь великий об’єкт нещодавно був стертий і ми не змогли його відновити.

— Ви натякаєте на те, що Франс знищив власну наукову роботу?

— Я не хочу робити передчасних висновків. Але, почувши вашу розповідь, саме це мені спало на думку.

— А файл не міг знищити вбивця?

— Маєте на увазі, що він спочатку скопіював його,