Джорджіна Говелл - Королева пустелі

переростати у повномасштабні конфлікти, слабкий уряд, як і раніше, вдавався до міжусобних війн, а невпевненість у майбутньому розпалювала революційні ідеї. Туреччина відмовлялася підписувати мирний договір з країнами-союзниками, а на територіях своєї колишньої колонії вона продовжувала провокувати народ до повстання. А тоді ще й Аравія дізналася про таємну угоду Сайкса-Піко, підписану 1916 року, в якій ішлося про поділ території Близького Сходу між Британією, Францією та Росією. Ця новина прогриміла саме в той час, коли араби повірили, що, опинившись під опікою Британії, виграли квиток до незалежного майбутнього. Після закінчення війни невтомний Марк Сайкс видав Франко-Британську декларацію, яка стосувалася Іраку й Сирії та слугувала доказом того, що країни-союзники підтримують цілі президента Будро Вілсона щодо самовизначення народу, який раніше був колонізований. Декларація, спрямована на Сполучені Штати, обіцяла, що за підтримки Британії та Франції «корінне населення повинно скористатися своїм правом самовизначення щодо форми національного уряду, під управлінням якого їм належить жити».

Та чого ж хотіло корінне населення Іраку? Незадовго до свого від’їзду звідти Ґертруда написала статтю від імені А. Т. на тему «Самовизначення в Месопотамії», яка здебільшого була підготована на вимогу Вайт-голлу провести нараду з арабськими лідерами. Цей, здавалося б, нещирий хід явно ігнорував усі заплутані нюанси, які могли виникнути, з’ясовуючи, чи цікавить арабське населення перспектива єдиної держави, чи повинен її очолювати арабський емір і чи є в іракців якась кандидатура на цю посаду? А. Т. зробив незацікавлену й досить роздратовану спробу відповісти на поставлені питання, і його відповіді, як вони обоє й передбачали, виявилися сміховинно непереконливими та зовсім непоказовими, до того ж спричинили неприємності й негативно вплинули на репутацію уряду.

«Пронири» отримали перемогу заочно. Самовизначення мало бути — на цьому наполягала Америка, Черчилль мав намір мінімізувати фінансове зобов’язання Британії на Близькому Сході, як і в усіх інших регіонах, а бажання розширювати імперію зникло. З іншого боку, А. Т. думав, що Ірак міг існувати лише як колонія, як, наприклад, Індія, і був обурений Франко-Британською декларацією. Він попросив Ґертруду написати статтю про перспективи саморозвитку, в якій пояснити нездоланні труднощі, що виникли під час Паризької конференції. Ключовим питанням у Ґертрудиному точному аналізі поточної ситуації та її перспектив було таке: «Якщо ми бажаємо застосувати безцінний принцип самовизначення на окупованих територіях, як це потрібно робити?».

Метою статті було висвітлити проблеми таким чином, щоб, незважаючи на те, яку політику для майбутнього Іраку оберуть десь у далеких столицях, у ній була закладена база, зведена на основі реальної ситуації. Почавши з неможливості призначити панарабський уряд, Ґертруда продовжила, пишучи про неможливість демократичної республіки. Зважаючи на той факт, що у 90% населення взагалі не мало жодних політичних поглядів і більшість не знала грамоти, не було майже нічого, що можна було б назвати арабським національним рухом. Поняття самовизначення з’явилося скоріше через плутанину, ніж власну зацікавленість. Кожна сім’я і кожне плем’я боролися за свої інтереси у фактично індивідуалістській спільноті. Щодня в Ґертрудиному кабінеті товпилася величезна кількість арабів, вимагаючи пояснення щодо Франко-Британської декларації. Серед арабського населення поширювався страх, що Британія їх залишить, а це стане причиною беззаконня і навіть громадянської війни, і тоді до них повернуться турки з гнівною помстою за співпрацю з британцями.

За відсутності почуття національної єдності, номінального голови та розуміння демократії, хіба можливо сформувати конституцію чи знайти лідера, який би втримав державу цілісною в ім’я арабів? Насправді в Аравії було лише два роди з усталеними традиціями правління: сауди та хашиміти. Ібн Сауд уже був занадто могутній, щоб сподобатися західним племенам, а його ваххабітські погляди не мали підтримки в Месопотамії. Більшість іракців геть нічого не знали про хашимітів, які не мали жодної історії на схід від Хіджазу. У разі якщо на мирній конференції обрали б хашимітів, довелося б добряче попрацювати, щоб підготувати якусь базу.

Попри всі труднощі, Ґертруда вірила, що час настав. Для Іраку самовизначення мало стати рішенням Британії, нею ж організоване і нею ж підтримане. Інші члени старого арабського бюро також були зачаровані арабами й цивілізацією, яку вони створили і якою насолоджувалися перед обличчям п’ятиста років турецького хаосу. Прагнення відновити стародавню культуру було щирим, але й прагматичним. Не було жодної гарантії, що зараз у якоїсь країни із зовнішнього світу не було бажання чи ресурсів колонізувати всю чи бодай якусь частину Аравії.

Лорд Кітченер написав: «Якщо арабська нація допоможе Англії у цій війні, на яку вона була наражена,... Англія гарантуватиме відсутність будь-якого втручання у внутрішні справи Аравії і допомагатиме в боротьбі з внутрішнім насиллям та агресією». Обіцянка прозвучала, а оскільки до цього була залучена Ґертруда, її повинні були дотриматися. Пропозиції з боку Заходу щодо менш належних політичний дій чи імперіалістичних намірів доводили її до нестримного гніву:

«Я пропоную припустити, що добробут і процвітання Іраку не є несумісним з добробутом і процвітанням будь-якої іншої частини світу. Саме тому я розглядаю це як аксіому: якщо ми відкинемо питання майбутньої адміністрації Іраку через вплив обговорення, яке зовсім не стосується благополуччя країни та її народу, ми будемо винними у безсоромному акті умисного обману, який виглядатиме ще мерзеннішим і підлішим через наші постійні висловлювання про безкорисливу допомогу народу».

Її заступницький гнів стосувався не лише політиків, а й військових. Незабаром після окупації Багдада в 1917 році британські війська зіткнулися з найпівденнішими племенами курдів. Тоді ті влаштували повстання проти турків; частково це було відповіддю на цинічну поведінку младо-турків, а частково через сильне бажання расової автономії на території, яка історично затвердилася як плавильний котел суперечливих інтересів. Усього було два курдські племені: хамаванди, які жили навколо Сулейманії в горах, що служили перським кордоном з північного сходу від Багдада, і кочові джафи, які жили на далекій півночі й селилися вздовж західного берега річки Діяла. Була ще й третя територія, заселена курдами, і лежала вона навколо міста Кіркук, приблизно на півшляху між Сулейманією та Діялою. Ці племена не підкорилися турецькій вимозі пропагувати джихад проти країн-союзників. Більше того, хаваманди радо зустрічали британську армію, вірячи в те, що вони стануть доброзичливими окупантами важливого міста Ханікін, на півдні від Сулейманії. Лідером Ханікіна був Мустафа Байлан.

У Ґертрудиних описах жахливої долі, яка спіткала місто Ханікін і курдські племена, чітко простежується її обурення. Стала зрозумілою причина її зневаги до колишнього головнокомандувача, генерала Мода. Кокс постійно підкреслював важливість того, щоб армія окупувала Ханікін, хоча б умовно, щоб захистити британські інтереси та вплив. Мод відмовився це робити через відсутність війська. А тим