В'є Тхань Нгуєн - Симпатик

Прошу… я знову почув себе.

— Припиніть! Я зроблю все, що хочете!

Як найвразливіша у світі істота могла бути й наймогутнішою водночас? Може, я так само кричав на свою матір? Якщо так — пробач мені, мамо! Якщо я кричав, то було не через тебе. Я один, але мене двоє, я постав з яйцеклітини та сперми і якщо й кричав, то, напевно, через блакитні гени, набуті від мого батька. Тепер я бачив її, мить мого походження, цього китайського акробата часу, неможливо вигнутого назад так, що я міг бачити вторгнення тупих, чоловічих орд мого батька до лона моєї матері — цю ревучу банду заповзятих кочівників у шоломах, що прагне пробити велику стіну яйцеклітини моєї матері. З моменту цього вторгнення, ніщо, яким я був, стало чимось, що я є. Хтось кричав, і це була не дитина. Моя клітина ділилася, і ділилася, і ділилася знову, доки я не став мільйоном клітин, і ще більше, доки я не став множинами і множинами, своєю власною країною, своєю власною нацією, імператором і диктатором для мас самого себе, вимагаючи неподільної уваги своєї матері. Хтось кричав, і це була агентка. Я був тісно запакований в акваріум своєї матері, нічого не знаючи про незалежність і свободу, всіма своїми чуттями, крім зору, засвідчуючи наймоторошніше з усіх переживань — перебування всередині іншої людської істоти. Я був лялькою в ляльці, загіпнотизований метрономом, що цокав з ідеальною регулярністю, — сильним і рівним серцебиттям матері. Хтось кричав, і це була моя мати. Її голос був перший почутий мною звук, коли я виринув вперед головою у вологу кімнату, теплу, наче лоно, підхоплений покрученими руками зовсім цим не враженої повитухи, що через багато років розповідала мені, як своїм гострим нігтем розрізала вуздечку, яка стримувала мій язик, щоб я міг смоктати і говорити. Ця ж жінка весело розповіла мені, що моя мати тужилася так сильно, що виштовхнула не лише мене, а й вміст своїх кишок, виплеснувши мене на берег дивного нового світу материнським припливом з крові та екскрементів. Хтось кричав, і я не знаю, хто це був. Мою шворку розірвали, і моє голе й брудне, багрове Я повернули до пульсацій світла, відкривши мені світ тіней і тьмяних форм, які говорили мовою моєї матері, іноземною мовою. Хтось кричав, і я знаю, хто це був. Це був я, кричав одне слово, яке висіло переді мною, відколи питання було поставлене вперше, — ніщо — відповідь, яку я не міг ані бачити, ані чути до цієї миті, — ніщо! — відповідь, яку я кричав знову, і знову, і знову, — ніщо! — бо тепер, нарешті, я став просвітленим.

Розділ 23

Одним цим словом я завершив своє перевиховання. Лишається розповісти тільки про те, як я знову зібрався докупи й опинився там, де я тепер, готуючись до відплиття з моєї країни. Як і будь-яка подія з наслідками в моєму житті, жодне з цих завдань не було просте. Особливо відплиття — це не те, чого мені хотілося б, але те, що я мушу зробити. Що мені лишається в цьому житті, як будь-якому випускникові цієї школи перевиховання? Нам нема місця в революційному суспільстві, навіть тим, хто вважає себе революціонерами. Ми не можемо бути представлені тут, і це знання болить більше за будь-що з того, що зі мною робили в оглядовій кімнаті. Біль закінчується, знання триває, принаймні поки розум не зогниє — і коли ж мені, людині двох розумів, чекати на це?

Принаймні біль скінчився, коли я вимовив те єдине слово. У ретроспективі ця відповідь видається очевидною. То чому я так довго намагався це зрозуміти? Чому мені довелося терпіти виховання і перевиховання стільки років, такою ціною і для американського платника податків, і для в’єтнамського суспільства, не кажучи вже про істотну шкоду для себе самого, щоб побачити нарешті, що це слово було там від самого початку? Відповідь була така абсурдна, що тепер, коли минули місяці і я в тимчасовій безпеці в домі штурмана, я сміюся, навіть просто перечитуючи цю сцену свого просвітлення, що перейшло — чи переросло? — з крику в сміх. Звісно ж, я досі кричав, коли увійшов комісар, і вимкнув звук і світло. Я досі кричав, поки він розв’язував і обіймав мене, заколисуючи мою голову в себе на грудях, поки мої крики не згасли.

— Ну, ну, — казав він у темряві оглядової кімнати, де нарешті панувала тиша, за винятком моїх схлипувань. — Тепер ти знаєш те, що знаю я, правда ж?

— Так, — мовив я, досі схлипуючи. — Я розумію. Розумію!

Що я зрозумів? Жарт. «Ніщо» було ключове слово, і якщо частині мене це боліло, бо я постраждав не просто так, а через ніщо, інша частина вважала, що це вкрай смішно. Саме тому, коли я тремтів і здригався в темній оглядовій кімнаті, мої схлипування перейшли у завивання від сміху. Я сміявся так, що навіть охоронець з дитячою пикою та комендант зрештою зайшли подивитися на причину цього галасу.

— Що тут смішного? — запитав комендант.

— Нічого! — заридав я. Мене, нарешті, зламали. Я, нарешті, заговорив. — Ви не розумієте? Відповідь — ніщо! Ніщо, ніщо, ніщо!

Лише комісар розумів, що я маю на увазі. Комендант, стурбований моєю дивною поведінкою, сказав:

— Подивіться, що ви з ним зробили. Він збожеволів.

Його турбував не так я, як здорова обстава в таборі, тому що божевільний, що постійно говорить про ніщо, підірвав би моральний дух. Я лютував, бо мені знадобилося стільки часу, щоб зрозуміти ніщо, хоча заднім числом ясно, що уникнути поразки я не міг. Хороший учень не може зрозуміти ніщо, тільки шкільний блазень, незбагненний ідіот, вигадливий штукар, вічний жартівник на таке здатен. Усе одно, таке усвідомлення не могло позбавити мене болю від того, що я прогледів очевидне, того болю, що змусив мене відштовхнути комісара і почати гамселити себе кулаками по голові.

— Припини це! — сказав комендант і повернувся до охоронця з дитячою пикою. — Зупини його!

Охоронець скрутив мене, коли я не просто бив себе по голові, а й бився головою об стіну. Зрештою, навіть комісарові та комендантові довелося допомагати зв’язати мене. Тільки комісар розумів, що я мусив бити себе. Я був такий дурень! Як я міг забути про те, що в кожної правди принаймні два значення, що слогани — то порожні костюми на тілі ідеї? Костюми залежали від того, як їх носити, а цей нині був зовсім зношений. Я був