В'є Тхань Нгуєн - Симпатик

КОМІСАР. Спочатку застрель мене. Не через моє обличчя. Я б не помирав через нього. Хіба що рушив у вигнання сюди, щоб моя родина не мала знову бачити це. Але я б жив.

Я вже не був ані своїм тілом, ані собою — я був тільки пістолетом, і через його сталь йшли вібрації його слів, віщували прибуття локомотива, що розчавить нас обох.

КОМІСАР. Я комісар, але якою школою я опікуюся? Тією, в якій перевиховують тебе, з усіх можливих людей. Ти тут не тому, що нічого не зробив. Ти надто освічений, тому тебе перевиховують. Але чого ти навчився?

Я. Я дивився і нічого не зробив!

КОМІСАР. Я скажу тобі те, чого не знайдеш у жодній книжці. У кожному містечку, селищі та камері наші кадри читають одні й ті самі лекції. Вони запевняють у своїх добрих намірах тих громадян, яких не перевиховати. Але комітети і комісарів не турбує перетворення полонених. Усі це знають, і ніхто не говорить про це вголос. Усі ті жаргонні промови, що ллються з наших кадрів, приховують жахливу правду…

Я. Я хотів смерті свого батька!

КОМІСАР. Тепер ми такі могутні, що нам не потрібні французи чи американці, щоб нас підставляти. Ми можемо чудово робити це самі.

Сяйво над моїм тілом засліплювало. Я вже не був певен, чи я бачу все, чи не бачу нічого, і моя долоня під пеклом ламп була слизька від поту. Пістолет ковзав у руці, та комісар тримав дуло на місці.

КОМІСАР. Якщо хтось, крім тебе, дізнається, що я висловив несказанне, мене відправлять на перевиховання. Але я не його боюся. Я боюся своєї власної освіченості. Як може вчитель жити, навчаючи інших того, в що він не вірить? Як мені жити і бачити тебе таким? Я не можу. Тепер тисни на гачок.

Здається, я сказав, що краще застрелю себе першим, але я себе не чув, а коли спробував відвести пістолета від його голови і повернути до своєї, мені забракло сили. Ці невгамовні очі пильно дивилися на мене згори вниз, тепер зовсім сухі, й щось загуркотіло в нього глибоко всередині, тоді покотилося вперед і вибухнуло. Він сміявся. Що тут було смішного? Ця чорна комедія? Ні, це надто важко. Ілюмінація в кімнаті лишала місце тільки для світлої комедії, білої комедії, де можна померти від реготу, щоправда, він сміявся не так довго. Зупинився, коли відпустив мою руку, та впала на матрац, і пістолет грюкнув об цементну підлогу. Сонні та огрядний майор за спиною комісара палко поїдали очима ТТ. Кожен з них з радістю підібрав би його і застрелив би мене, якби міг, але в них більше не було тіл. Щодо нас з комісаром, у нас були тіла, але стріляти ми не могли, може, це й насмішило комісара. Порожнеча, що була його обличчям, досі височіла наді мною, регіт минувся так швидко, що я не був певен, що правильно його зрозумів. Мені здалося, що в порожнечі я бачу сум, але певно сказати не можу. Тільки очі та зуби виражали хоч якісь емоції, але він уже не плакав і не посміхався.

КОМІСАР. Вибач. То був прояв слабкості й егоїзму з мого боку. Якби я помер, то помер би й ти, а тоді й Бон. Комендант не дочекається, коли можна буде поставити його перед розстрільним загоном. Принаймні тепер ти можеш врятувати себе і нашого друга, якщо не мене. З цим я можу жити.

Я. Прошу, поговоримо про це, коли я посплю?

КОМІСАР. Спочатку дай відповідь на питання.

Я. Чому?

Комісар вклав пістолета в кобуру. Тоді знову зв’язав мою вільну руку і підвівся. Він дивився на мене з висоти, і, можливо, через певний ракурс, я побачив у його нестачі обличчя щось ще, крім жаху… слабку тінь, що її відкидало безумство, хоча, ймовірно, то був лише оптичний ефект через сяйво за його головою.

КОМІСАР. Друже мій, комендант може відпустити тебе, бо він хотів смерті твого батька, але я відпущу тебе тільки тоді, коли ти зможеш дати відповідь на моє запитання. Пам’ятай, брате мій, що я роблю це задля твого ж добра.

Він підняв руку, прощаючись зі мною, і на його долоні сяяла червона мітка нашої присяги. З цим він пішов.

— Найнебезпечніші слова, які тільки можна почути, — мовив Сонні, сідаючи на звільненого стільця. Огрядний майор приєднався до нього, трохи відштовхнувши, щоб мати місце.

— «Задля твого ж добра» може означати лише щось погане, — сказав він.

Наче за його командою, колонки по кутках кімнати клацнули й загуділи, саме ті, які я помітив, коли комісар ставив мені мій власний чужий голос. Питання того, що ж саме зі мною зроблять, розв’язалося, коли хтось почав кричати, і тоді як Сонні з огрядним майором могли затулити вуха руками, я не міг. Але навіть затуливши вуха, Сонні та огрядний майор стерпіли цей крик не більш ніж хвилину — цей вереск катованої дитини — і дуже швидко зникли теж.

Десь кричала дитина, розділяючи свої страждання зі мною, тим, кому не потрібно було ще більше страждань. Я бачив, як міцно заплющую очі, наче це могло дозволити мені затулити водночас і вуха. Неможливо було думати з цим вереском в оглядовій кімнаті, і вперше за дуже довгий час мені хотілося не тільки спати. Мені хотілося тиші. О, благаю… Я почув, як кричу це вголос.

— Припиніть!

Ще одне клацання, вереск вщух. Плівка! Я слухав запис. Ніхто не катував дитя в сусідній камері, заливаючи мою її виттям. То був просто запис, і на якийсь час я мав турбуватися лише про безперервне світло, спеку і прив’язаний до мого мізинця на нозі електричний дріт. Але тоді я знову почув клацання, й усе моє тіло стиснулося в очікуванні. Хтось знову почав верещати. Хтось кричав так голосно, що я втратив не лише відчуття себе самого, я втратив лік часу. Час перестав йти рівно, як залізнична колія; час перестав обертатися, як диск; час перестав повзти під моєю спиною; час рухався нескінченною петлею, запис на касеті повторювався без кінця; час завивав у моїх вухах, верещав зі сміху від однієї думки, що ми пробували контролювати його годинниками, будильниками, революціями, історією. Нам усім бракувало часу, всім, окрім зловтішної дитини. Дитина, що верещала, мала у своєму розпорядженні весь можливий час і, за іронією долі, навіть не знала