Петро Петрович Толочко - Київська Русь

“большая часть мира сего в нищтете есть”. При цьому праведні і бідні живуть мало, а багаті “многия лета”. “Ізборник” 1076 р. закликає багатих і бідних в дусі християнської моралі до загальної любові і взаємного всепрощення.

Видатним публіцистом був великий князь Володимир Мономах, перу якого належить відоме “Повчання” дітям. Основна його ідея — тривога за долю Русі, яку роздирали міжкнязівські чвари, заклик піклуватись про свою землю і її підданих. Князь не повинен покладатися на своїх безпосередніх помічників, на тіунів і отроків, він мусить сам стежити за всім, у поході перевіряти сторожу, не дозволяти дружинникам розоряти села і житниці.

Князь мусить знати іноземні мови, як знав їх його батько Всеволод, який, “дома седя, знал пять языков, в том ведь честь от людей из иных земель”. “Повчання” закінчується спогадами Мономаха, які, по суті, є першим зразком давньоруської мемуарної літератури.

Вихідець з Чернігівської землі ігумен Даниїл на початку XII ст. відвідав “святі місця” Палестини, прожив там два роки і все побачене детально описав у творі “Хождения Даниила”. Цей твір є кращим не лише в давньоруській, а й у європейській середньовічній літературі, тут подається опис географічних, політичних і природничих свідчень про Палестину. Мета Даниїла полягала в тому, щоб “не ложно, но истине, яко видех, тако и написах о месте святых”. Його подорожні нотатки нагадують довідник, викладений доступною мовою без усіляких повчань і ораторських красивостей. Зроблено це свідомо, щоб мати широкого читача. “Аз написах не хитро, но просто”, — зауважив Даниїл. Певно, ця простота, а ще ідея руського патріотизму спричинились до значної популярності твору, його поширення на Русі. Паломник Даниїл в “святих місцях” поминав руських князів, молився за весь руський народ і від його імені ставив свічку на гробі Господньому.

Серед церковної літератури виділяється “Чтение о жизни и погублений... Бориса и Глеба” Нестора Печерського. Він розповідає про життя і смерть Бориса і Гліба, яку прийняли вони з мученицькою покорою і тим самим, на думку Нестора, прихильника принципу старшинства на Русі, явили собою приклад християнської смиренності, гідний наслідування.

Митрополит Клим Смолятич, відрекомендований літописцем як філософ і книжник, яких до того не було на Русі, у “Посланні до Фоми пресвітера” виказує широку ерудицію, знання класичної філософії, проводить ідеалістичну концепцію нестяжательства. Йому не треба ні влади, ні багатства. Він проти розбудови церковних господарств, у яких працює підневільне населення. Незвичайною для багатьох сучасників Клима Смолятича здавалась його сентенція: “Премудрість це божество, а храмом є людство”. Клим Смолятич відкидав докори смоленського пресвітера Фоми в тому, що, використовуючи твори грецьких авторів Гомера, Арістотеля і Платона, він тим самим хвалить поганську віру. Філософія знаменитих греків йому потрібна, щоб “знать праведно и духовно об описываемых у евангелистов чудесах Христовых”.

Із літературної спадщини Клима Смолятича збереглися лише окремі твори, хоч, згідно з Никонівським літописом, він “много писания написав предаде”[663].

Широкою популярністю користувалися на Русі твори Кирила Туровського. В його повчаннях, проповідях і молитвах, написаних з неабияким ораторським і поетичним хистом, відчуваються традиції грецької літератури з її драматизмом і постійним протиставленням позитивного негативному.

Як і Клим Смолятич, Кирило Туровський брав активну участь у політичному житті країни. Його “Притча про людську душу і тіло” засвідчує опозицію до діянь Андрія Боголюбського. У “Слові про царя” Кирило закидає сильним світу, що вони піклуються тільки про своє тіло, а не про душу, ними володіють житейські пристрасті, а не думки про смерть.

Наприкінці XII ст. було написано “Слово о полку Ігоревім” — перлина давньоруської художньої літератури. Гарячі дискусії з приводу авторства “Слова” і місця його написання, що дедалі більше стають цариною місцевих любителів-патріотів, мало конструктивні і, до того ж, безперспективні. Та й не це в “Слові” основне. Важливо, що воно з’явилося на Русі і належало перу видатного нашого співвітчизника. Розповідаючи про невдалий похід новгород-сіверського князя Ігоря Святославича у 1185 р. на половців, автор поеми вбачає причину трагедії на берегах Каяли в роз’єднаності руських князів, в їхньому сепаратизмі. Тому з такою силою звучить в “Слові” ідея єдності руських князів, єдності Руської землі. Необхідність цього доводиться не тільки на прикладі невдалого походу Ігоря, численних історичних екскурсів, а й описами Руської землі з її багатьма містами, з повноводними ріками, безкрайніми просторами. Заклик до єднання автор вкладає в уста великого київського князя Святослава Всеволодовича — як глави держави. У “Золотому слові” він звертається до удільних князів “встать в злат стремень”, “прилететь издалеча” і захистити Руську землю, батьківський стіл.

На початку XIII ст. було складено “Києво-Печерський патерик”, до якого увійшли повчання братії Феодосія Печерського, житійні твори Нестора, послання суздальського єпископа Симона печерському ченцю Полікарпу, Полікарпа до ігумена Акіндіна. В посланнях Полікарпа, викладених у формі переказів, утримуються важливі дані про будівництво Успенської церкви Печерського монастиря, про зодчих, живописців, зокрема київського художника Алімпія, котрий пройшов школу царградських майстрів. Цікаві розповіді “Патерика” про київське життя.

Знайомство з рукописною книгою показує, що “книжное строение” було одним із найцікавіших розділів давньоруської культури, де блискуче поєдналось мистецтво митця і художника, або “златописца”. Один писав книгу красивим парадним шрифтом, так званим “уставом”, інший — ілюстрував її кольоровими ініціалами, орнаментальними заставками, мініатюрами. Першою, з тих, що дійшли до нас, ілюстрованою книгою є “Остромирове євангеліє”, виготовлене в Києві дияконом Григорієм і його помічниками у 1056 — 1057 рр. для новгородського посадника Остромира. Текст на пергамені виконано у два стовпці, уставом. Книга прикрашена художніми заставками, великими ініціалами, а також трьома прекрасними мініатюрами євангелістів — Іоанна, Луки і Марка. За манерою виконання, кольоровим і орнаментальним вирішенням мініатюри нагадують київські перегородчасті емалі. В них відчувається рука видатного майстра (можливо, двох). Зберігаючи традиційну іконописну форму, художник посилив психологічну трактовку євангелістів. Він зобразив їх в момент якогось духовного осяяння. Художні заставки тексту перегукуються з фресковим орнаментом Софії Київської, мають спільним джерелом орнаменти візантійських і болгарських книг.

Про високу майстерність книжкового письма та ілюстрування свідчить також “Ізборник” 1073 р., створений для великих київських князів Ізяслава та Святослава Ярославичів. Книга відкривається цікавим розворотом, на лівій стороні якого зображений князь Святослав з сім’єю, на правій — Спас на престолі. На третьому листі знаходиться зображення орнаментованого триглавого храму, далі — чотири портретні мініатюри. Найбільший інтерес становить мініатюра з першим давньоруським груповим портретом реальних людей. На ній — Святослав Ярославич у синьому плащі — корзні, отороченому золотою лиштвою. На голові князівська шапка з хутряною опушкою. Княгиня одягнута в біле плаття з широкими рукавами.