Ден Сіммонс - Гіперіон, Ден Сіммонс

перехопити грубого порушника. Навіть із п’ятнадцяти метрів я побачила вираз невіри на обличчі старого вахтера, коли він похитнувся назад, а в його грудях стирчало руків’я довгого кинджала Косички.

Цей старий охоронець, можливо, місцевий правоохоронець у відставці, опустив сполотніле обличчя, обережно торкнувся ножа, ніби він був частиною якогось розіграшу, і впав долічерева на кахлі Мезоніну. Туристи закричали. Хтось вереснув про лікаря. А я бачила, як Косичка відштовхнув тамплієра-вахтера і зник в осяйному телепорті.

Я цього не планувала і дременула до воріт стрибка не вповільнюючись.

По той бік я ледве не поїхала ковзким трав’яним схилом. Лимонно-жовте небо вгорі. Тропічні аромати. До мене звертаються перелякані обличчя. Косичка вже здолав півшляху до наступного порталу, чкурнувши навпростець витіюватими клумбами та продираючись садком із дерев-бонсай. Я впізнала, це був світ планети Фудзі. Спершу схилом униз, а потім знову довелося дряпатися руйнівним шляхом Косички по клумбах, під гору.

— Спиніть того чоловіка! — прокричала я, хоч сама розуміла, наскільки тупо це звучить. Ніхто й не поворухнувся, окрім японського туриста, котрий підняв камеру та записав сцену погоні.

Косичка озирнувся, проштовхався крізь натовп гав із роззявленими ротами і зайшов у портал.

Я знову тримала травмат у руці і махнула ним на тлум людей:

— Геть, геть! — Навколо мене поквапно утворився вільний простір. У телепорт я ступала з обережністю, тримаючи травмат напоготові. Ножа в Косички більше не було, але хтозна, які ще іграшки він міг носити з собою.

Сліпуче світло на воді. Фіолетові хвилі Моря Безкрайого. Шлях пролягав вузьким дерев’яним містком у десятьох метрах над бакенами, що його тримали. Стежина звивалася, проте перш ніж зробити коло, бігла вперед над казковим кораловим рифом і саргасовими жмутами острівця жовтих ламінарій, але вже геть наприкінці перетворювалася на вузеньку кладку до самісінького порталу. Косичка перескочив шлагбаум на службовий хід і вже був на середині кладки.

Я скочила на десять кроків до краю платформи, перемкнула травмат на режим вузького променя, виставила повний автоматичний вогонь і помахала невидимим батогом, ніби садовим шлангом.

Здавалося, Косичка зашпортався на півкроці, але таки подужав останні десять метрів до порталу і пірнув у нього. Я вилаялася та полізла до воріт, нехтуючи окриками храмовника-екскурсовода позаду. Перед очима промайнув знак, що попереджав туристів і закликав їх накинути щось тепле. Та я вже опинилася по той бік, заледве відчувши душ із зашпорів, коли минула енергетичну ширму телепорту.

Ревів буран, шмагаючи арку силового поля, завдяки якому туристична доріжка мала вигляд тунелю колючої білизни. 7 Дракона… Її північні терени, проект обігрівання яких тамплієрам — через своє лобі в Речі Спільній — удалося заморозити задля порятунку полярних примар. На плечі ніби хомут тренажера навалилася сила тяжіння в 1,7 раза більша від стандартної. Страх як шкода, що Косичка теж був лузійцем, а то якби він мав типові для Мережі фізичні дані, я би враз його зловила. Тепер побачимо, хто з нас у кращій формі.

Утікач устигнув пробігти метрів п’ятдесят по доріжці і тепер озирався. Інший портал знаходився десь поруч, але через віхолу нічого не було видно, і потрапити куди-небудь, окрім туристичної стежки, неможливо. Я вистрибом неслася за ним. Прогнуті під силою тяжіння, тамплієри зробили цей маршрут найкоротшим в усій своїй екскурсії, замкнувши його приблизно за двісті метрів. Наздоганяючи Косичку, я вже чула його важке дихання. Біглося мені легко, до наступного телепорту він явно не встигав. Туристів на шляху не виявилося, нас ніхто не переслідував, і мені спало на думку, що це непогане місце для проведення допиту.

За тридцять метрів від виходу Косичка розвернувся, припав на коліно та націлив на мене енергетичний пістолет. Перший розряд влучив переді мною в землю, бо лузієць не звик до місцевої сили тяжіння і не врахував вагу зброї під дією незвичної гравітації на 7 Дракона. І тим не менше за якийсь метр від мене пропалив вічну мерзлоту, висмаливши пасмугу жужелі на доріжці. Чоловік скоригувався.

Я вибралася за межі захисного поля, пробиваючись крізь пружний опір та провалюючись у замети глибиною по пояс. Холодне повітря обпекло легені, а сніг умить заліпив обличчя та голі руки. Я бачила, як Косичка виглядав на мене з освітленого проходу, але зараз непроглядність завірюхи грала на мою користь, поки я борсалась крізь кучугури в напрямку лузійця.

Косичка просилив голову, плечі та праву руку крізь стіну-перепону, мружачись проти шквалу крижинок, що обсіли його щоки та лоб за якусь секунду. Другий заряд пістолета хоч і пройшов вище мене, та я все одно відчула його жар. Зараз нас розділяв десяток метрів. Установивши промінь травмата на найширший можливий сектор ураження та вистріливши в напрямку лузійця, я навіть не підняла голови із заміття, де й упала від самого початку.

Косичка випустив свій пістолет із рук у сніг і повалився назад у захисне поле.

Я прогорлала переможний поклик, який загубився в ревінні вітру, і почвалала до силової стіни. Руки-ноги відчувалися як щось страшенно далеке, аж ген за межею холодного болю. В мене горіли щоки й вуха. Викинувши з голови думки про обмороження, я кинулася на поле.

Це була перепона третього класу, спроектована таким чином, щоб утримувати стихії та крупні об’єкти, як от полярні примари, подалі від туристів, але не перешкоджати випадковому відвідувачу, котрий збився на манівці, або храмовнику у пошуках такого відвідувача, повернутися назад на стежину. Проте в такому вихолодженому й ослабленому стані, як у мене, довелося якийсь час битися об неї, ніби мусі об пластик, сковзаючись при цьому на снігу та кризі. Нарешті пощастило продавитись усередину. Я важко й незграбно впала, ледве потягнувши за собою ноги.

В раптовому теплі коридору мене стало трусити. Намагаючись опанувати себе, я струсила пластівці сльоти і змусила підвестися спершу навколішки, а потім і на ноги.

Останні п’ять ярдів Косичка біг до виходу в телепорт, теліпаючи правою рукою, так наче вона була поламана. Я знала про спричинену аудіотравматом агонію, в якій зараз горіли його нервові закінчення, і не заздрила йому. Щойно я припустила за ним, він озирнувся і ступив у портал.

Мауї-Заповітна. Тропічне повітря пахло океаном та рослинністю. Небо мало блакитний відтінок Старої Землі. Я одразу зрозуміла, що стежина веде до одного з небагатьох вільних плавучих островів, які тамплієри змогли вберегти від приборкання Гегемонією. Острів виявився великим, мабуть, із півкілометра з краю в край, і з широкої оглядової платформи біля вхідного телепорту, що оперізувала стовбур грот-дерева, було добре видно широке парусне листя, напнуте вітром, та