Стів Маккартер - За небокрай, Стів Маккартер

З півдня — тікайте, з півночі — розступіться

З півдня — тікайте, з півночі — розступіться

 

Соманару повертався із чергової позиції для спостереження. Такої ж незручною і майже такої ж високої, як і попередня. Ноги всі у бруді. Лати на спині, коли він зачепився ними за виступ, у глині. Її не так просто змити дощем. Але нічого, дощ ще довго йтиме з небес, падаючи великими краплями. Вода камінь точить. Що вже казати про глину на обладунках. На цей раз звістку залізний драйтл принесе невтішну. Загін із десяти чемпіонів поспішав до основних військ, що крокували далеко від них. Розвідникам знову довелося відхилитися від курсу руху армії, щоб вийти на високе місце з найкращим оглядом. Тому зараз воїни виступали в ролі наздоганяючих. А наздоганяти чемпіонів не дуже приємне заняття. Навіть якщо ти один із них.

- Середній високий біг. По одному! - скомандував Соманару.

Він побіг першим. Такий темп у важких латах довго утримувати було важко. Але чемпіон хотів якомога раніше повідомити новини Рамітесу. Загін пробіг на такій швидкості кілька хвилин, минаючи чагарники та самотні дерева. В основному їхній шлях пролягав степом, де доводилося обходити кущі колючої трави. Незабаром з'явився хвіст довгої колони. Соманару скривився. Сині обличчя, сині руки і все інше теж синє. Амаліони. Якщо бути точнішим – п'ять тисяч амаліонів. Рамітес наказував перерахувати двічі. Вже кілька днів ця велика група синьопиких не відстає від чемпіонів. Генералмейстер одразу попередив їхнього командира, що рухатися чемпіони будуть у своєму звичному темпі. Ніхто не зупинятиметься, ніхто не чекатиме, ніхто не допомагатиме. Якщо амаліони не встигатимуть, то це проблеми самих амаліонів.

Пробігаючи повз них, Соманару уважно розглядав їхні порядки і ті невеликі вози, що вони з собою вели. Він оцінював розміри їхньої провізії. Хоч і робив це крадькома. Йому здалося, що справи з їжею у амаліонів були ще гірші, ніж у самих чемпіонів. Перший час, коли йому доводилося пробігати повз них, найзухваліші із синьопиких питали, що вони бачили зі спостережних позицій. Самим синьопиким не дозволялося висилати власних розвідників. Нікому з них взагалі не дозволялося залишати основні сили. Чемпіон ніколи не відповідав на запитання амаліонів. Хто вони йому такі? Він має право доповідати лише генералмейстеру. Тільки Рамітесу. Із синьопикими йому навіть говорити не хотілося. Огидні істоти. Чемпіон озирнувся через праве плече, щоб у коло його зору не потрапили амаліони. Уся його група бігла за ним. Усі чемпіони голови повернули трохи вправо. Соманару посміхнувся. Амаліонів ніхто не любив.

- Відповідь отримали? - пролунав жіночий голос зліва попереду.

Чемпіон з-під чорного холодного шолома подивився на напіврозвернуту до нього жінку-амаліона, що йшла трохи віддалік попереду. Чорне довге рівне волосся. Вона не вкривала голову від дощу, як це робили переважна більшість із них. Від цього волосся здавалося ще рівнішим. Доходило до плечей і навіть нижче. Густе та пряме. Чорні брови з вигином. Чорні очі. Яскраво-червоні, можна сказати, пишні губи. Напевно, серед амаліонів така могла вважатися красунею.

Маріен. Лідер амаліонів. Саме вона говорила з Рамітесом, коли синьопикі всією своєю масою лише прибули до міста. І саме вона переконала генералмейстера залишити рідні місця.

- Ні. - коротко відповів Соманару, а коли зрівнявся з нею, то додав уже тихіше. - І навряд чи генерал скаже, навіть якщо отримаємо.

Він спиною відчував, як та амаліонка на нього дивиться. Неприємний погляд, колючий. У цій жінці відчувалася якась внутрішня сила. З нею було неприємно спілкуватися. Йому, принаймні.

Загін майже пробіг усіх синьопиких. За метрів двадцять від амаліонів розвідник уже побачив стрункі лави чемпіонів, що тяглися попереду. Соманару зітхнув з полегшенням. Ніде не почуваєшся впевненіше, ніж поряд зі своїми братами. Чемпіон наказав зменшити хід. Потім ще потрібно буде зробити ривок після того, як загін трохи відпочине. Вони мали ще обігнати тридцять тисяч воїнів і п'ять тисяч дітей і жінок, що не перебували в армії.

Після тривалого бігу вздовж армії, до Рамітеса він підходив сам, залишивши своє відділення маршувати обабіч дороги. Чемпіони та легендарні у голові колони обговорювали важливі питання. Все, як завжди. Соманару, поки його доповідь не була заслухана, придивився до Рамітес. Хода легендарного відрізнялася від ходи будь-якого чемпіона. Усі легендарні так ходили. Чемпіони намагалися тримати рівно спину, голову прямо. Кожен їхній рух не відрізнявся від того, як вони робили б це у строю. Легендарні – інша справа. Вони як ветерани, які взяли участь у всіх війнах на світі, і тепер нічого не боятися. Ідуть перевальцем. Хоч і швидко. Сторонньому погляду може здатися, що вони пихаті, важкі, або неуважні і неповороткі. Якщо ти так вважаєш, то смертельно помиляєшся. Просто легендарні так трималися. Здається, хтось порівнював їх із зухвалими бандитами з великої дороги. Впевнені у собі й непохитні. Може й так. А ще форма обладунків у них була іншою і сильно відрізнялася від тих, що носив Соманару, це теж відкладало відбиток на ході легендарних.

Соманару дочекався, доки генерали перестали обговорювати питання переправи через найближчу річку. Потім Рамітес сам спитав його, що він бачив.

- Новини погані. Армія позаду нас. Величезна. Я не міг розрізнити які в ній воїни, надто далеко. Але вони йдуть ширше, ніж ми. Набагато ширше.

- Так, я знаю. Інша група вже мені доповіла. - хрипким голосом сказав Рамітес. - Яка відстань?

- Важко сказати. Місцевість горбиста. Думаю, наступного разу я зможу визначити, чи підійшли вони ближче чи ні.

- Звісно, ​​підійшли. - перебив чемпіона легендарний без шолома. - Якби вони рухалися повільніше за нас, побачив би ти їх сьогодні, чемпіон? Вчора та позавчора їх не було помітно. Значить, вони йдуть швидше, коли сьогодні з'явилися. Чемпіон — це не тільки меч та обладунки. Це ще й…

- Цундаши. - різко вимовив Рамітес. - Вчитимеш цьому у мирний час. Нині не до цього.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍