Умберто Еко - Таємниче полум'я цариці Лоани

Височіють пальм стовбури нескінченні.

З буйного лісу густого линуть пахощі

Сліз кардамону і камеді, як куртизанки парфуми.

Ось стерновий наказ уперед віддає,

І черговий корабель відпливає,

В блакитній далині Незвіданий острів позаду лишає.

Віра у недосяжне врешті змушує мене попрощатися з покаяльним відтинком мого життя. В нагороду життя завбачливого юнака обіцяло мені ту, що прекрасна, як сонця пломінь... Але одна-єдина нечестива думка може забрати її у мене назавжди. А от Загублений острів залишиться. І нехай недосяжним, але назавжди моїм.

Я готуюся до зустрічі з Лілою.

18. Прекрасна ти, як сонця пломінь

Діла теж з’явилася з книжки. Мені вже було за крок сімнадцять, я вступав до ліцею й у дідовій книгарні наткнувся на ростанівського «Сірано де Бержерака» в італійському перекладі Маріо Джіоббе. Чому я не знайшов її серед своїх скарбів у соларській капличці — один Бог зна. Може, я читав і перечитував її доти, доки вона не перетворилася на ганчірку і її довелося викинути на смітник. Але тепер я можу переказати її геть усю до цяточки з голови.

Сюжет відомий всім і кожному. Гадаю, що якби мене ненароком попрохали переказати сюжет уже після того, що зі мною трапилося, я б сказав, що то мелодрама перебільшеного романтизму, яку деякі туристичні компанії експлуатують навіть сьогодні. Але на цьому — все. Я б розказав загальновідоме, але не розповів би нічого особистого, бо особисте я пригадую лише тепер. «Сірано» безпосередньо пов’язаний з моїм дорослішанням, з моїми першими любовними хвилюваннями.

Сірано прекрасно володіє шпагою, геніально складає вірші, але почувається надзвичайно пригніченим через свій потворно великий ніс:

Він повсякчас міняє манеру розмовляти

й іноді, дещо вороже, таке може сказати:

«Якби мені такого дзьоба, яку вас,

я б відчахнув собі те неподобство враз».

За мить привітно додає:

«Мабуть, у склянці ви з вином

щораз вітаєтеся з дном,

та щоб не луснула та склянка ваша,

зараджу вам і подарую чашу».

Або поспішно втішує художньо:

«Назвати б белебнем цей витвір можна,

то пагорб, шпиль то скелі гострий —

Невже, а я б сказав — півострів».

Сірано закоханий у свою кузину Роксану précieuse[264] божественної краси (у кого б закохалася потвора, звісно, у найпрекраснішу з жінок!). Можливо, вона обожнює Сірано через його вправність, але він ніколи не насмілиться зізнатися у своєму коханні, бо соромиться своєї потворності. Дівчина лише один-єдиний раз попросила його про зустріч, і Сірано сподівався, що це може стати для них початком. Одначе розчарування його було невимовним: вона зізналася, що закохана у прекрасного Крістіана, що лише недавно став кадетом у Гасконі, тож вона просить кузена про допомогу — стати йому покровителем.

Сірано йде на величезну жертву — він вирішує укласти свої слова кохання у вуста Крістіана, котрий, хоч чоловіком був принадним, але абсолютним невігласом. Сірано шепоче чужими вустами найсолодші зізнання, пише палкі листи, вночі стоїть замість Крістіана під балконом дівчини й тихцем каже відоме прохання про цілунок. Але саме Крістіан потім підіймається на балкон за винагородою такому красномовству: «Піднімайтеся, зірвіть той цвіт жадання, ті пахощі душі й бджолине шелестіння, ту нескінченну мить...» «Залазь, тварюко», — тихо проціджує Сірано, штовхаючи суперника нагору. І поки пара цілується, Сірано тихцем плаче, стоячи у тіні, смакуючи свою кволу перемогу: зрештою, цілуючи тремтливими вустами губи ті, вона цілує слова, що з них зійшли хвилину перше.

Сірано й Крістіан йдуть на війну. Роксана поспішає за ними слідом, закохана, як ніколи в житті. Листи, що їй щодень писав Сірано, розпалили в ній пристрасть, і вона врешті зізнається кузенові, що любить у Крістіанові не принадну зовнішність, а палке серце й витончену душу, що вона кохала б його, навіть якби він виявився потворою. Сірано розуміє, що вона кохає саме його, але в ту мить, коли він наважується розкрити таємницю, Крістіана прошиває ворожа куля, й хлопець гине. Роксана схиляється над тілом померлого, й Сірано усвідомлює, що втратив для зізнання слушну мить.

Минають роки, Роксана пішла у монастир, але повсякчасно думає про свого загиблого коханця й перечитує його останній лист, заплямований кров’ю. Сірано, вірний друг і кузен, навідує її щосуботи. Але цієї суботи на Сірано напали чи то політичні вороги, чи то заздрісники-літератори, тож чоловік прийшов до Роксани зі скривавленою пов’язкою на голові, котру він ховає від дівчини під капелюхом. Сьогодні вона вперше показує йому останній, поплямований кров’ю лист Крістіана. Сірано читає листа вголос, але несподівано Роксана усвідомлює, що навколо пітьма. Тоді як же він може розгледіти ті вицвілі слова? Вона вмить усе зрозуміла: він читає напам’ять лист, бо власноруч написав його. Значить, у подобі Крістіана вона насправді кохала Сірано. Він чотирнадцять років приховує свій секрет, граючи роль вірного друга й дотепника-веселуна! Але Сірано намагається переконати її, що це неправда. Ні-ні, любе кохання моє, я тебе ніколи не кохав!

Проте наш герой почав хитатися. З’являються його вірні друзі й дорікають йому, що так скоро встав з ліжка після поранення. Так Роксана дізнається, що Сірано стоїть на порозі смерті. А той, обіпершись на дерево, націлює шпагу на тіні своїх друзів, ніби вдаючи свою останню дуель, а потім падає, кажучи, що єдина річ, яку б він волів забрати з собою на той світ незаплямованою — то його плюмаж, топ panache (цією фразою завершується твір). І Роксана, схилившись, цілує Сірано в чоло.

У ремарках до п’єси про цей поцілунок ледве згадують. Неуважний режисер міг би взагалі знехтувати цим фактом, але у моїх очах, очах сімнадцятирічного юнака, ця сцена стала головною. І не лише тому, що Роксана схилилася для поцілунку, а тому, що у цю мить Сірано вперше відчув так близько біля своїх щік аромат її подиху. Цей цілунок in articule mortis[265] був винагородою Сірано за все, чого його позбавили. Це сцена, що розчулює геть усіх у театральній залі. Цілунок цей був прекрасним, бо у мить, коли Сірано нарешті отримав його, Роксана знову, і цього разу навіки, покидала його. Та саме цією миттєвістю (відчуваючи себе єдиним цілим з героєм) я найбільше пишався. Я помирав на вершині щастя, жодного разу не торкнувшись коханої, лишивши її у небесному стані неспаплюженої, непорочної