Джо Аберкромбі - Раніше, ніж їх повісять

— Мені було би прикро, якби мене хтось втратив. Та приготуйтеся до можливого розчарування. Життя сповнене них.

«І найбільшим розчаруванням часто є те, як воно закінчується».

— Ну, що ж... Якщо хтось із нас має розчаруватись...

Коска театрально вклонився у дверях, й облуплена позолота на його розкішному колись нагруднику зблиснула під променем вранішнього сонця.

— Це було для мене честю.

Ґлокта сидів на ліжку, облизуючи порожні ясна й потираючи ногу, що пульсувала болем. Він оглядав своє помешкання. «Чи помешкання Давуста. Саме тут мене серед ночі нажахав старий чаклун. Саме тут я дивився, як палає місто. Саме тут мене мало не з’їла чотирнадцятирічна дівчина. Ах, щасливі спогади...»

Він, скривившись, підвівся й пошкандибав до єдиної скрині, яку привіз із собою. «І саме тут я підписав квитанцію на мільйон марок, надану банківським домом „Валінт і Балк“». Він витягнув із кишені плаща плаский шкіряний футляр, даний Мотісом. «Півмільйона марок відшліфованим камінням, майже неторкані». Він знову відчув сильну спокусу відкрити його, запустити всередину руку й відчути між пальцями той холодний, твердий, цокотливий дистилят багатства. Утримався завдяки зусиллю волі, нагнувся з іще більшим зусиллям волі, відштовхнув однією рукою дещо зі складеного одягу, а другою заховав під ним футляр. «Чорне, чорне і чорне. Мені справді потрібен більш розмаїтий гардероб...»

— Ідете, не попрощавшись?

Ґлокта різко розігнувся й мало не виблював через пекучий спазм, що охопив його спину. Простягнув одну руку та закляпнув кришку скрині саме вчасно, щоби плюхнутися на неї, поки не підігнулася нога. У дверях стояла, похмуро дивлячись на нього, Вітарі.

— Трясця! — процідив він, із кожним важким подихом випускаючи слину з проміжків у зубах. Ліва нога в нього затерпла і стала як дерев’яна, а праву зсудомило в страшному болю.

Вона тихенько ввійшла до кімнати й повела примруженими очима наліво та направо. «Перевіряє, чи нема тут іще когось. Отже, бесіда віч-на-віч». Коли вона поволі зачинила двері, його серце почало швидко битись, і не лише через спазми в нозі. У замку заторохтів ключ. «Лише я та вона. Страх як захопливо».

Вона мовчки пройшла по килиму, а її довга чорна тінь потягнулася до нього.

— Я думала, що в нас домовленість, — процідила вона з-за маски.

— Я теж, — різко відказав Ґлокта, силкуючись знайти більш гідне положення. — А тоді одержав маленьку цидулку від Сульта. Він хоче, щоб я повернувся, і, гадаю, ми всі можемо здогадатися чому.

— Те, що я йому казала, тут ні до чого.

— Так кажеш ти.

Її очі примружилися ще сильніше, а ноги підійшли ближче.

— У нас була домовленість. Я свої зобов’язання дотримала.

— Молодчинка! Можеш утішатися цією думкою, коли я плаватиму долілиць у доках Адуа, а ти застрягнеш тут, чекаючи, коли гурки зруйнують... ох!

Вона кинулася на нього, вчавивши своєю вагою його покручену спину в ящик і витиснувши з нього повітря так, що він уривчасто захрипів. Яскраво зблиснув метал, загримів ланцюг, і її пальці обкрутилися довкола його шиї.

— Ах ти черв’як калічний! Мені, бля, негайно треба перерізати тобі горло!

Її коліно боляче врізалося йому в живіт, холодний метал злегка лоскотнув шкіру в нього на шиї, її блакитні очі гнівно вдивились у вічі йому, бігаючи туди-сюди й суворо виблискуючи, як камінці у скрині під його спиною. «Можливо, я помру за кілька секунд. Цілком можливо». Він згадав, як вона на очах у нього придушила Ейдер. «Недбало, як я розчавив би мураху, а я, бідолашний каліка, безпорадний, як той мураха». Можливо, він мусив незв’язно белькотіти щось зі страху, але в нього на думці було лиш одне: «Коли на мені востаннє була жінка?»

Він пирхнув зі сміху.

— Ти що, геть мене не знаєш? — пробелькотів він, хихочучи та схлипуючи водночас. На очі йому навернулися сльози від нудотної суміші болю з веселістю. — Очільник Ґлокта, радий знайомству! Мені насрати, що ти робиш, і ти це знаєш. Погрози? Постарайся краще, курво руда!

Вона люто вирячила очі. Її плече посунулося вперед, а лікоть відійшов назад, готовий прикласти якнайбільше тиску. «Не сумніваюся, достатньо, щоб перетяти мені шию аж до покрученого хребта».

Ґлокта відчув, як його вуста вишкірились у нездоровому усміху, мокрому від слини. «Зараз».

Він почув важке дихання Вітарі крізь маску. «Зроби це».

Відчув, як клинок притиснувся до його шиї, холодний і такий гострий, що він майже не відчувався. «Я готовий».

А тоді вона протяжно зашипіла, високо підняла клинок і вгородила його в дерево біля Ґлоктиної голови. Підвелася й відвернулася від нього. Ґлокта заплющив очі й трохи подихав. «Ще живий». У горлі в нього відчувалося щось дивне. «Полегшення чи розчарування? Їх важко розрізнити».

— Будь ласка.

Це було сказано так тихо, що він запідозрив, ніби це йому примарилося. Вітарі стояла спиною до нього, понуривши голову та стиснувши тремтливі кулаки.

— Що?

— Будь ласка.

«Вона дійсно це сказала. І їй явно боляче це говорити».

— Будь ласка, так? Думаєш, «будь ласка» тут доречне? Власне, якого милого я маю тебе рятувати? Ти приїхала сюди шпигувати на користь Сульта. Ти тільки те й робила, що плуталася в мене під ногами, відколи сюди прибула! Важко уявити людину, якій я довіряв би ще менше, а я ж не довіряю нікому!

Вона повернулася до нього, потягнулася собі за голову, взялася за ремінці своєї маски та стягла її. Під маскою окреслилася чітка лінія засмаги: брунатна шкіра довкола очей, лоба й шиї, біла довкола рота, а на переніссі — рожева мітка. Її обличчя було набагато м’якіше, значно молодше та звичайніше, ніж він очікував. Вона більше не здавалася страшною. Вона здавалася наляканою й охопленою відчаєм. Ґлокті раптом стало до смішного ніяково, наче він ненароком забрів у кімнату й застукав когось голяка. Коли вона стала на коліна так, щоб бути нарівні з ним, йому мало не довелося відвести погляд.

— Будь ласка.

Її очі здавалися вологими, мокрими, у неї тремтіли губи, наче вона була готова розридатися. «Відображення надій, схованих під злісною оболонкою? Чи просто добра акторська гра?» Ґлокта відчув, як у нього затріпотіла повіка.

— Це не для мене, — майже пошепки сказала вона. — Будь ласка. Благаю.

Він задумливо потер рукою шию. Коли він прибрав її, на кінчику його пальця з’явилася кров. Ледь-ледь помітний бурий слід. «Маленький поріз. Подряпинка. Усього на волосину далі — і я б