Джо Аберкромбі - Раніше, ніж їх повісять

тепер заливав кров’ю цей прегарний килим. Усього на волосину. Такі випадковості визначають життя. Чому я мушу її рятувати?»

Та він знав чому. «Бо я мало кого рятую».

Він із болем розвернувся на скрині, опинившись спиною до Вітарі, і сів, масуючи мертву плоть у себе на лівій нозі. Глибоко вдихнув, а тоді відрізав:

— Гаразд.

— Ви не пошкодуєте.

— Я вже про це шкодую. Трясця, жіночий плач — таки моя слабкість! І можеш нести свої трикляті речі!

Він озирнувся довкола, піднявши палець, але Вітарі вже одягнула маску знову. Очі в неї були сухі, вузькі та люті. «Такі очі, здається, нездатні пролити ні сльозинки за сто років».

— Не турбуйтеся. — Вона смикнула за ланцюг у себе на зап’ястку, і хрестоподібне лезо відскочило від кришки скрині та впало в підготовлену нею долоню. — Я мандрую порожняком.

Ґлокта споглядав відображення полум’я на спокійній поверхні затоки. Рухливі уламки, червоні, жовті, іскристо-білі, у чорній воді. Фрост плавно, рівно веслував; його бліде невиразне обличчя наполовину освітлювали мерехтливі вогні міста. Позаду нього, згорбившись, сидів Северард, який сердито дивився кудись за воду. Вітарі була далі, на носі, і її голова маячіла лише силуетом із коротким настовбурченим волоссям. Весла поринали в море й розрізали воду майже беззвучно. Човен, здавалося, майже не рухався. Це радше темний силует півострова поволі відпливав від них у темряву.

«Що я накоїв? Прирік повне місто людей на смерть або рабство — і заради чого? Заради честі короля? Слинявого недоумка, майже нездатного контролювати власні кишки, не кажучи вже про країну. Заради своєї гордості? Ха. Я вже давно повністю її позбувся, разом із зубами. Заради схвалення Сульта? Нагородою мені, ймовірно, буде мотузяний нашийник і падіння з великої висоти».

Він ледве розрізняв на тлі темного нічного неба ще темніший обрис скелі, на якій виднівся щербатий силует Цитаделі. Можливо, навіть стрункі силуети шпилів Великого храму. Усе це відходило в минуле.

«Що я міг би зробити інакше? Я міг би стати на бік Ейдер і всіх інших. Віддати місто гуркам без бою. Чи змінило б це щось?» Ґлокта безрадісно облизав порожні ясна. «Імператор усе одно влаштував би чистки. Сульт усе одно послав би по мене. Відмінностей мало, про них, мабуть, не варто й говорити. Як там сказала Шікель? Право вибору дістається дуже небагатьом».

Повіяв студений вітер, і Ґлокта щільно загорнувся у плащ, склав руки на грудях і скривився, поворушивши затерплою ногою в чоботі, намагаючись посилити кровообіг. Місто стало всього-на-всього розсипом крихітних вогників удалині.

«Ейдер так і сказала: все заради того, щоб архілектор і такі, як він, могли показувати на мапу та говорити, що ця чи та цятка належить їм». Його вуста сіпнулись і склалися в усмішку. «І після стількох зусиль, стількох жертв, стількох інтриг, змов і вбивств ми не змогли навіть утримати місто. Стільки болю — і заради чого?»

Відповіді, звісно, не було. Лише спокійні хвилі плескали об борт човна, стиха порипували кочети, заспокійливо били по воді весла: «шльоп-шльоп». Йому хотілося відчути відразу до себе. Почуття провини через скоєне. Жаль до всіх тих, хто зостався на поталу гуркам. «Так, як їх могли б відчути інші люди. Так, як міг би я колись давно». Та важко було відчувати щось іще, крім гнітючої втоми та нескінченного настирливого болю, що проштрикував йому ногу та проходив крізь спину до шиї. Він, кривлячись, відхилився назад на своїй дерев’яній лаві, як завжди, у пошуках менш болючого положення. «Все ж таки немає жодної потреби себе карати».

Кара надійде досить скоро.

Перлина серед міст

епер він принаймні міг їхати верхи. Шини того ранку зняли, і Джезаль боляче бився хворою ногою об бік коня, коли той рухався. Його заніміла долоня незграбно тримала повіддя, а передпліччя без пов’язки було кволе й боліло. Зуби досі злегка поболювали від кожного стуку копит по розбитій дорозі. Та він принаймні вибрався з воза, а це вже було щось. Останнім часом його, здавалося, дуже радували дрібниці.

Інші їхали похмурим, мовчазним гуртом, безрадісні, як плакальники на похороні, і Джезаль не ставив їм цього на карб. Тут було похмуре місце. Рівнина в болоті. З потрісканого голого каміння. З піску та каменю, позбавлена життя. Небо було застиглою білою порожнечею, важкою, як блідий свинець; воно обіцяло дощ, але так ніколи й не виконувало обіцянки. Вони їхали, скупчившись довкола воза, неначе намагаючись зігрітись, і були єдиними теплими предметами в холодній пустелі на сто миль довкола, єдиним, що рухалося в місці, застиглому в часі, єдиними живими істотами в мертвому краї.

Дорога була широка, проте камені були потріскані та перекошені. Подекуди вона зовсім розкришилась, а подекуди була повністю вкрита потоками багна. Із голої землі обабіч неї стирчали мертві пеньки. Баяз, напевно, помітив, як Джезаль на них дивився.

— Ця дорога на двадцять миль від міських воріт була обсаджена гордими дубами. Влітку їхнє листя мерехтіло і тремтіло на вітрі над рівниною. Їх власноруч посадив Джувенс у Старий час, коли Імперія була молода, задовго навіть до мого народження.

Понівечені пеньки стояли сірі й сухі, а на їхніх розколотих краях досі виднілися сліди пил.

— У них такий вигляд, наче їх зрубали кілька місяців тому.

— Багато довгих років тому, мій хлопчику. Захопивши місто, Ґлустрод наказав повалити їх усі й закинути до своїх печей.

— Тоді чому вони не зогнили?

— Навіть гниль — це своєрідне життя. Тут життя немає.

Джезаль ковтнув і зігнув плечі, дивлячись, як його поволі минають обрубки давно померлих дерев, схожі на ряди надгробків.

— Мені це не подобається, — пробурмотів він собі підноса.

— А мені, думаєш, подобається? — похмуро зиркнув на нього Баяз. — Думаєш, комусь із нас це подобається? Інколи людям, щоб їх запам’ятали, треба робити те, що їм не подобається. Славу і честь здобувають у боротьбі, а не в комфорті. Багатство та владу завойовують у конфліктах, а не у спокої. Невже такі речі тебе вже не цікавлять?

— Гадаю, — промимрив Джезаль, — цікавлять...

Але він зовсім не був у цьому певен. Він поглянув за море мертвого ґрунту. Тут зовсім не пахло честю, а тим паче — багатством, і важко було зрозуміти, звідки надійде слава. Його вже добре знали всі п’ятеро людей на сто миль довкола. До того ж він починав замислюватися, чи