Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова - Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова

процедур є кінець (це я знав ще з часів Бухти Транка), причому, щоби якнайшвидше його досягнути, простіше робити все за правилами, ніж пояснювати, чому не хочеш. До повного визволення було рукою подати, коли до веселощів вирішив приєднатися ще один персонаж — чорний маг в темно-сірому костюмі того ж типу, що любив одягати Сатал (щось на кшталт уніформи).

— Добрий день, — привітався чиновник.

Він був типовим «городським» чорним, з тих, яких ніколи не били за «зле око» в надто пристойній школі, ввічливі сусіди не помічали натяків на дивацтва дитини, а батьки не спромоглися витратитися на емпата. В результаті, із здібного малюка виросло щось притомне, але не комунікабельне. Тембр голосу у нього був приємний, от фізіономія викликала роздратування з першого погляду, і навіть те, що він ніби намагався вести себе по-дружньому, не допомагало — володіти мімікою цей чорний просто не вмів. На кишені піджака у нього висіла маленька табличка «Рем Ларкес». Правильний підхід! Одразу можеш бути впевнений, що ніхто не перекрутить твоє ім’я, особливо — начальство. А чи не цьому типу я зобов’язаний своїми астрономічними заробітками на ниві виганяючого нежить?

— Пропоную зайти до мене в кабінет. Є віскі, — нарешті розродився він.

— Дякую, для віскі зарано, — обламав я його і ще кілька секунд насолоджувався досягнутим ефектом розгубленості.

— Ми можемо зустрітися пізніше.

— Ми можемо взагалі не зустрічатися, — в тон йому відізвався я.

— У мене в кабінеті можна обговорити важливі питання без перешкод.

Мені навіть стало весело:

— А якщо я не хочу обговорювати їх навіть з перешкодами?

Така заява викликала у мага секундний ступор.

Напевно, це якийсь інший Ларкес. Не може бути, щоби такий загальмований тип керував регіоном цілих п’ятнадцять років! І головне, я зовсім не міг зрозуміти, що він тут робить. Розмова йому очевидно не подобалася, тим не менше, він не йшов і намагався чогось від мене добитися.

— В Редстоні ви зробили прекрасну кар’єру, — зітхнув Ларкес. — Хочете її продовжити?

— Ні.

Сказати йому, що мені ця його кар’єра як собаці п’ята нога? Одна в мене була тимчасова слабкість — не вперся я тоді рогом у Сатала, то тепер так ярмо накинули, що зітхнути не можу. Ніякого бажання ще далі погіршувати ситуацію я не мав.

— Вас не цікавлять гроші? — здивувався Ларкес.

— Дякую, у мене є.

Ті часи, коли я ладен був танцювати за крону, давно минули, а починати махінації перед самим закінченням університету не мало ніякого сенсу.

Маркес знову «зробив ховрашка». Це починало мене дратувати. Я провів в цьому дебільному закладі більше чотирьох годин і сподівався, що скоро можна буде бути вільним. І тут з’являється якісь комік з пропозицією чи то випити, чи то заробити. Мені треба не випити, а вимитися!

— Я довгий час працював у Редстоні, — несподівано сказав маг, — і завжди пильно слідкував за успіхами вихованців Університету.

Від нахилив голову, чекаючи на мою реакцію.

І тут я щось таке згадав. А чи не той це старий босс, через якого Паровоз мій кристал переписував? Ні, звичайно, я пам’ятаю, що він за мене в якомусь смислі заступився, не давши справі розвиватися, але це ще не привід качати права! Не для того я стільки вимахував вся зі Здобуттям. Оскільки за законом він був правий, а випробувати якість перезаписаного кристалу у мене бажання не було, залишався лише один перевірений спосіб вивернутися без втрат — довести справу до скандалу, влаштувати бійку, а потім будь-які претензії списувати на особисту антипатію. Отже, що треба, щоб гарантовано посваритися з чорним? Поставити під сумнів його правоту, продемонструвати браваду і пригрозити фізичним насильством.

— Треба було за Чудесниками слідкувати — вийшло би більше користі. З моєю допомогою «нагляд» рятує Редстон від наслідків вашої роботи, ледве-ледве впоралися. А той, кому чогось не вистачає, зараз дістане в рило, — і я з насолодою випустив свого внутрішнього звіра, який одразу загарчав у грудях.

За віком Ларкес згодився би мені в батьки, якщо не в діди, але кількість років в такому ділі у чорних ролі не грає. Для нас старший той, хто доказав свою перевагу (силою, досвідом, розумом), кого не варто дратувати і зачіпати без причини. Так от, Ларкес у мене поваги не викликав абсолютно, навіть навпаки — над колишнім координатором хотілося витончено знущатися. А що? Нормальне бажання — така поведінка у нас в крові. Покажіть ваші кігті!

І тут виявилося, що ось цим, типовим для чорного способом вирішувати проблеми, Ларкес користатися не вміє.

— Сатал погано дресирує своїх щенят, — ображено пробурмотів колишній координатор, ніби якесь виховання могло відмінити чорну натуру і забезпечити йому перемогу без боротьби.

— Протестую! Учитель виклав мені усе, що знав.

Цікаво, а п’ять дуелей для бойового мага — це нормально? Треба було завчасно вияснити репутацію свого наставника.

В принципі, я в будь-який момент був готовий згорнути конфлікт, помахати хвостом і зробити вигляд, що каюся (такий хід часто допомагає налаштувати стосунки — дорослим чорним подобається відчувати себе на висоті). Але тут сталося неймовірне — старший маг відступив. Він так і не викликав Джерело, не створив навіть найпримітивнішого щита, просто, аби зберегти лице. Злив конфлікт і злиняв у буквальному смислі цього слова — через двері.

Шоб я здох! Вся подія підвела мене до офіґєнного висновку — бувають чорні, які не вміють битися. Хоча, на фоні войовничих білих це здавалося логічним…

До речі, а навіщо він приходив? Хоча б натякнув по-людськи.

— Дурник

Не можна чорному надто багато спілкуватися зі звичайними людьми — це погано відбивається на тонусі. Відіслати Джерело виявилося неважко. Справді важко було ігнорувати реакцію внутрішнього мешканця (да-вай!! да-вай!!!) — Шереха мирне розв’язання конфлікту не влаштовувало. В його розумінні, ми повинні були зараз котитися підлогою, зчепившись, як оскаженілі коти, і рвати одне одного, так би мовити, підтверджуючи репутацію. Ох, доберуся я до нього колись…

— Перекусимо? — приречено запропонував конторський гід.

— Хороша ідея!

В принципі, чорних не можна назвати гурманами (нам основне — якнайбільше і якнайжирніше), але з’їсти що небуть екзотичне — кращий спосіб розслабитися після застосування Джерела. Я замовив суп з кльоцками і півгодини виловлював їх з тарілки маленькою порцеляновою ложечкою. Цікава страва!

Гід майже одразу кудись втік (певно, пліткувати пішов). Виявилося, що його звати Деніс (гукнув хтось зі знайомих). Треба буде записати, а пізніше — вичислити ще й прізвище. Взагалі, дивний тип. Нормальні люди, ставши свідками конфлікту чорних магів, швидко тікають і не повертаються, а цей мене в буфет повів — думка працювала в потрібному напрямку.

Повернувся, сів за стіл і посміхається.

Ніби, він не білий? Не може бути, щоби звичайна людина вела