Елізабет Гілберт - Місто дівчат

Пресвятого серця — діти портових робітників і мулярів, які виросли й теж стали портовими робітниками і мулярами, — але він був іншим. Френк мав винятковий розум.

Монахині одразу розпізнали, що він особливий. Його рідні батько з матір’ю вважали, що школа — це даремна трата часу (мовляв, нащо вчитися, якщо можна працювати?) і так вірили в забобони, що коли таки відправили його до школи, накинули йому на шию в’язку часнику, щоб той проганяв злих духів. У школі Френк засяяв. Ірландські монахині, які його навчали — хай які відсторонені, строгі й налаштовані проти італійських дітей, — не могли не помітити, яка в того хлопчиська розумна голова. Вони перевели його у старший клас, давали йому додаткові завдання й чудувалися, як він спритно рахує. Він у всьому був найкращий.

Френка охоче прийняли до Бруклінської технічної старшої школи. Він закінчив її на відмінно. Потім два роки студіював літакобудування в коледжі «Купер Юніон», а тоді записався у військове училище й пішов служити на флот. Навіщо той йому здався? Його цікавили літаки, він їх вивчав — кожен би подумав, що він мріяв стати пілотом. Але Френк пішов на флот, бо йому хотілось побачити океан.

Подумай тільки, Анджело. Уяви собі, що ти дитя Брукліну — району, майже зусібіч оточеного океаном, — і ростеш із мрією той океан побачити. Френк ніколи його не бачив.

Принаймні не так, як треба. Френк бачив у Брукліні хіба брудні вулиці, орендовані будинки — і ще запльовані пристані кварталу Ред Гук, де його батько працював у загоні портових вантажників. Але він плекав романтичні мрії про кораблі й героїв-моряків. Тому кинув коледж і записався на флот, точно так само, як мій брат — задовго до того, як оголосили війну.

— Ото дурницю я впоров, — сказав він мені тієї ночі. — Якщо так хотілося побачити океан, треба було просто піти на Коні-Айленд. А я й не знав, що до нього як рукою подати.

Він планував повернутися після війни в коледж, закінчити навчання і знайти хорошу роботу. Але потім їхній корабель атакували і він мало не згорів живцем. З його слів я зрозуміла, що фізичний біль здавався дрібницею порівняно з усім іншим. Коли він лежав у військово-морському шпиталі у Перл-Гарбор, з опіками третього ступеня на половині тіла, йому вручили постанову військового суду.

Капітан Ґерес, капітан авіаносця «Франклін», віддав під трибунал усіх вояків, які в день атаки опинилися у воді. Він заявив, нібито вони — попри його безпосередній наказ — дезертирували. І тих чоловіків — не одного з яких, як і Френка, просто знесло вогнем з корабля у воду — звинуватили у боягузтві. Ось що Френк ніяк не міг пережити. Клеймо «боягуза» пекло його сильніше за вогонь. І хоч керівництво флоту врешті закрило справу, розпізнавши її справжню суть (спробу некомпетентного капітана перевести увагу з численних помилок, які він накоїв того дня, на невинних вояків), психологічної шкоди вже було завдано. Френк знав, що багато військових, які лишилися під час нападу на палубі корабля, все одно вважали тих, що опинилися у воді, дезертирами.

Іншим воякам, які вижили, вручили медалі за мужність. Загиблих оголосили героями. А от хлопців, які впали у воду, вилетівши на борт, охоплені полум’ям, обізвали боягузами.

Сором допікав йому все життя.

Після війни він повернувся додому у Бруклін. Але через поранення і травму (в той час такий стан називали «нервово-психічною патологією» і ніяк його не лікували) життя його повністю змінилося. Про те, щоб повернутися в коледж, не могло бути й мови.

Він більше не міг сидіти в аудиторіях. Френк спробував закінчити навчання, але йому цілий час доводилось вибігати надвір і глибоко дихати. («Я не можу бути в приміщенні, де багато людей», — пояснив він.) Та й навіть якби він здобув диплом, яку б роботу міг знайти? У конторі він не міг працювати. Наради він би не висидів. Він ледве витримував до кінця розмову телефоном, бо груди розривало від хвилювання й страху.

Ну як я — зі своїм легким, комфортним життям — могла зрозуміти такий біль?

Ніяк.

Зате я могла слухати.

Я розповідаю тобі все це, Анджело, бо пообіцяла собі, що все розповім. А ще через те, що я майже впевнена в тому, що Френк ніколи тобі про це не розказував.

Твій батько пишався тобою і любив тебе. Але він не хотів, щоб ти знала подробиці його життя. Він соромився того, що його шкільні успіхи не привели ні до чого більшого. Йому було ніяково працювати за фахом, який геть не відповідав його розумовим здібностям. Він страшенно шкодував, що так і не закінчив коледж. А його психологічний стан постійно ставив його у незручне становище. Він ненавидів себе за те, що не міг всидіти на місці, проспати цілу ніч до ранку, дозволити, аби його торкалися, чи мати нормальну роботу.

Він приховував усе це від тебе, бо хотів, щоб ти вибудувала власне життя, не затьмарене його гнітючою історією. Він сприймав тебе як чисте, незаплямоване створіння. І вважав за краще триматися трохи осторонь, щоб на тебе не падала його тінь. Принаймні так він мені казав — і я не маю причин йому не вірити. Він не хотів, щоб ти пізнала його, Анджело, бо йому не хотілось, щоб його життя зашкодило твоєму життю.

Я часто намагалася уявити, як воно — мати батька, який так сильно любив тебе і при цьому навмисно тримався подалі від твого щоденного життя. Коли я запитала його, чи тобі хочеться від нього більше уваги, він сказав, що, мабуть, так — хочеться. Але він не хотів занадто зближуватися з тобою, аби не псувати тобі життя. Він мав себе за того, хто тільки все псує.

Принаймні так він мені казав.

Він вважав, що буде краще, якщо про тебе піклуватиметься твоя мати.

Наразі я не згадувала про твою матір, Анджело.

Хочу відразу сказати, що тут не йдеться про неповагу — навпаки. Я не знаю, як маю говорити про твою маму чи про шлюб твоїх батьків. І тому обережно добиратиму слова, щоб тебе не образити. При цьому я постараюся нічого не пропустити. Ти заслуговуєш щонайменше на те, аби знати все, що знаю я.

Почну з того, що я ніколи не бачила твоєї матері — навіть на фото, тому знаю про неї тільки те, що розповідав мені Френк. Я вірю, що його розповіді про неї правдиві, бо він сам завжди був правдивий.