Iрина Давидова - Дамір, Iрина Давидова

Закривши папку з документами, які мав вивчити до вечора, я вже хотів попросити Ольгу Леонідівну принести мені каву, як двері несподівано відчинилися і до кабінету рішуче влетів Михайло.

— Я не зрозумів?! — сердито прошипів я, оскаженівши такої поведінки.

— Знаєте, Даміре Тімуровичу, можете вбити мене, але я не хочу, щоб Ви потім все життя шкодували, — почав він, свердлячи мене лютим поглядом.

— Поясни.

— Тиждень тому Лія Олександрівна народила дівчинку, а вчора вони залишили її в пологовому будинку і виписалися, — випалив він, як на духу, а я завмер, ошелешено дивлячись на нього.

Тілом пройшовся незрозумілий холод, а всередині все скрутилося в тугий вузол, від усвідомлення того, що я почув. Але зрозумів я насправді тільки слова, не саму суть, тому що інформація обрушилася, немов лавина на голову. Якого хр*на вони зробили???

— Що ти сказав?

— Вони відмовилися від дитини, — вже тихіше повторив він, і я різко схопив його за сорочку.

— Ти зараз жартуєш? Спеціально? Відповідай!

— Коли вони виїхали, я зайшов в лікарню і розмовляв з лікарем. Дівчинку відправлять до будинку маляти.

— Який будинок маляти? — прошипів я, продовжуючи міцно стискати білу тканину в руках.

— Відмовників туди відправляють, Даміре Тімуровичу, — відповів він, схопивши мене за руки.

— Вони що, ох*їли там зовсім? — я різко відпустив його, і руками обперся об стіл, важко дихаючи.

— Дитина народилася недоношеною, і вони пояснили відмову тим, що недорозвинений їм не потрібен.

Від почутого, я заревів в голос і змахнув все зі столу, готовий вбити будь-кого, хто трапиться мені тільки на шляху. Хто вони такі, щоб вершити долю маленької людини?

— Недорозвинений?

— Даміре Тімуровичу, я Вас прошу...

— Адресу! Говори адресу лікарні! — дивлячись в очі помічникові, закричав я, і дочекавшись відповіді, швидко рвонув з кабінету.

— Я поїду з Вами, Вас можуть не пустити, — закричав чоловік, рушаючи за мною до ліфта.

Я мчав, нікого не помічаючи навколо, широким кроком пройшов приймальню, наплювавши на те, хто і що скаже про свого директора. Зараз мене хвилювало лише одне: що з дитиною? Спустившись на парковку, знайшов свій автомобіль і сів у нього, відразу ж заводячи двигун. Двері з пасажирської сторони відкрилася і на сусідньому сидінні виявився Михайло, який біг за мною слідом. Я видихнув і подивився на нього, а потім, отримавши схвальний кивок, рушив машину з місця. У голові билася одна думка: вони кинули свою дитину! Свою!!! Господи, та що відбувається з Лією, як вона могла залишити дочку в пологовому будинку? Як посміла відмовитися від маленького створіння, яке так потребує її допомоги. Діти, вони ж не можуть самі за себе постояти, їм потрібна мама, яка пригорне до грудей і буде завжди поруч. А що зробила Лія? Як вона посміла залишити свою кровиночку? Як?

— Що ще дізнався? — перервав я тишу, що давила на мізки, бо був готовий щомиті з’їхати з глузду від того, що сталося.

Я просто відчував дику злість на цю сімейку, а ще страх за маленьку, ні в чому не винну дівчинку.

— Лія Олександрівна навіть не захотіла її потримати. Як я зрозумів, вона відмовилася від дитини, і дівчинку відразу забрали в палату, де лежать недоношені діти.

— Чому ти мені раніше не розповів? — запитав я, міцно стискаючи кермо руками.

— Ви і сьогодні не хотіли слухати, але я зрозумів, що це буде помилкою, якщо я Вам не розповім.

— Я навіть подумати не міг, що їм стане розуму таке утнути! Уявити не можу, розумієш?

Я продовжував злитися на ситуацію і жорстокість людей. Я злився і не міг повірити, що Лія змогла так вчинити, сама прекрасно знаючи, як це бути без підтримки з боку матері. Що вплинуло на неї в той момент, чому вона так вчинила? Я нічого не розумів, але хотів би особисто у неї запитати. Стільки питань в голові роїлося. Струснути б дівчину гарненько, щоб хоч так дійшло, що вона творить.

— А що з малятком, на якому місяці воно народилося?

— Краще це запитати у лікаря, — якось дивно відповів він, відвертаючись до вікна.

— Я у тебе питаю, Мішо! — закричав я, повертаючи на парковку біля пологового будинку, в якому лежала Лія.

— Сім місяців, — тихо відповів він і, відкривши двері вийшов з машини, а я відразу ж пішов за ним.

— Що ти сказав? — не повірив у почуте, бо такого не могло бути.

— Сім місяців. Більше мені нічого додати.

— Не може бути сім місяців, тому що... — я завмер, усвідомлюючи, в чому справа, і не вірячи, що таке дійсно може бути, — хіба що вона... Мішо, що ще сказав лікар? Може, якісь інші причини відмови, крім того, що дитина недоношена?